Пандемія COVID-19 докорінно змінила не лише формат навчання і трудові звички, але й саму природу освітнього і професійного досвіду. У країнах Європи, де доступ до статистики та дослідницьких ресурсів стабільний, сьогодні вже здійснено численні аналітичні оцінки довготривалих наслідків пандемії для дітей, шкільної системи та дорослих працівників. Україна ж у цей період продовжує функціонувати у виняткових обставинах війни. Дослідження, пов’язані з післяковідною реабілітацією освіти й ринку праці, наразі не мають системного виміру.

Українські медіа подають інформацію про довготривалі наслідки пандемії у вигляді окремих епізодів або свідчень, характерних радше для репортажу чи блогу, ніж для системного аналізу. Така подача створює ефект фрагментарності — на відміну від європейських видань, що намагаються окреслити структурні тенденції

Наприклад, вони зосереджуються переважно на окремих аспектах: медичних ускладненнях у дітей (Українська Правда), стійкості окремих шкіл (UNICEF), або порівнянні освітнього процесу до та після пандемії (Зміст, Полтава). Такі наративи акцентують на позитивних прикладах, формуючи образ шкільної системи як адаптивної, хоча не дають повної картини освітніх втрат.

Повна картина довготривалих соціальних наслідків залишається фрагментарною для будь-яких досліджень. Для України потрібні особливі умови вивчення суспільства: через психологічні та соціально-психологічні дослідження у питаннях взаємного впливу наслідків пандемії та повномасштабної війни.

Також спостерігаємо брак масштабних оцінок змін у сфері праці. Натомість точкові дослідження фіксують суттєві зрушення. Так, за даними компанії «Accace» (Аккейс) та інших консультативних структур, дистанційна праця, яка стала нормою під час пандемії, закріпилася й у період війни — роботодавці частіше дозволяють гнучкий графік, а працівники звикли до нового формату.

Законодавство також підлаштувалося до нових реалій: відбулися зміни до Кодексу законів про працю, які дозволяють чіткіше формалізувати віддалену роботу.

Водночас у сфері трудового права залишаються відкритими питання компенсацій, права на відпочинок та технічної безпеки в домашніх умовах.

Таким чином, хоча зміни вже відбулися, ні в освіті, ні в сфері праці в Україні наразі немає повноцінного постковідного аналізу. Тим часом у європейських країнах уже публікують грунтовні оцінки-осмислення глибини постковідної трансформації.

Європейський досвід: шкільна освіта

За даними інспекції Ofsted, діти Сполученого Королівства, які почали шкільне навчання після пандемії, демонструють помітні мовленнєві, соціальні та емоційні відставання. The Guardian наводить дані про те, що у дітей, які народилися у період локдаунів, спостерігаються серйозні проблеми з концентрацією уваги, мовленням, соціалізацією та навіть з базовими навичками, як-от самостійне користування туалетом.

Це частина стратегії британських ЗМІ — показати довготривалі наслідки пандемії через поколіннєвий фокус. Видання апелює до батьків і вчителів, формуючи чітку аудиторію занепокоєних громадян

Директорка однієї з шкіл Лондона зазначає: «Ми отримали клас дітей, які в буквальному сенсі не знають, як спілкуватися з іншими».

Також оглядова стаття The Guardian вказує, що пандемія по-різному вдарила по всіх поколіннях, однак найбільш вразливою виявилася саме молодша шкільна група.

Це створює тривалу потребу в корекційній роботі вчителів, а також перегляді базових освітніх програм. Багато в чому, звичайні проблеми навчання поглибилися після пандемії. Я кажу про пропускання уроків, які збільшилися після повернення дітей у школи, як говорить стаття The Guardian. А складнощі в соціалізації погіршують ці процеси, що вимагатиме серйознішої психологічної адаптації до колективу в майбутньому та зміну соціальних пріоритетів майбутніх дорослих поколінь.

Французький уряд розпочав масштабну кампанію з обмеження гаджетів у школах, що частково є відповіддю на перенасичення цифровими практиками, викликане пандемією. Зокрема, в низці гімназій у 2024 році повністю заборонено використання мобільних телефонів, що, за задумом міністерства освіти, має сприяти соціалізації та зменшенню тривожності. Міри, до яких вдається уряд Франції вказують на проблеми, які присутні у загальному європейському суспільстві.

Цю політику висвітлюють медіа як доказ здатності держави діяти. Водночас сам медіаобраз — “уряд, що втручається” — є більш виразний, ніж аналіз тривалих ефектів реформи, що акцентує увагу на довірі, а не на самих проблемах.

Хоча статистики про мовленнєві чи когнітивні проблеми у французьких дітей менше, сам факт такого регуляторного втручання свідчить про глибоку зміну в освітньому кліматі: держава реагує на побічні ефекти онлайн-навчання.

Окремим питанням залишається фінансування повернення, відновлення та адаптації до звичайної шкільної освіти. У Німеччині запущено програму “Aufholen nach Corona” обсягом 2 мільярди євро, що спрямована на подолання прогалин у навчанні. Згідно з дослідженням, опублікованим у Zeitschrift für Bildungsforschung, ефективність цих заходів залежить не лише від фінансування, але й від якості шкільного середовища та кваліфікації педагогів.

Zeitschrift für Bildungsforschung є науково-практичним виданням, тому тут використовується мова дослідницької аналітики, а не урядових пресрелізів — що вказує на глибше залучення дослідницьких інституцій до соціально-політичних досліджень.

Окремі дослідження також фіксують підвищений рівень стресу у дітей під час дистанційного навчання, що негативно вплинуло на їхню мотивацію та психологічний стан. Це особливо актуально для сімей з низьким доходом, які не мали рівного доступу до цифрових ресурсів.

Також були проведені дослідження, які засвічують, що діти, народжені в період локдаунів мають складнощі з розвитком дрібної моторики.

Європейські публікації частіше вбудовують ці висновки у ширший контекст освітньої політики, тоді як в українських медіа стрес дитини зазвичай фігурує як приватна історія, хоча, звісно, це пов’язано із неможливістю проведення комплексних опитувань і точних соціологічних досліджень.

Європейський досвід: трансформація праці

Вимушена дистанційна робота змінила пріоритети працівників. На початку пандемії майже всюди, де це було можливо став дистанційним, проте незручності на початку перетворилися на звичності. Проблема адаптуватися до роботи на кухні перетворилася на проблему доїхати до офісу. Після пандемії гібридна модель роботи у Сполученому Королівстві стала новою нормою: за даними The Guardian, близько 28% працівників продовжують працювати частково з дому.

Цифри європейські медіа подають зі своєю інтерпретацією: що це означає для культури праці, стосунків у сім’ї, навіть міського простору.

Хоча низка великих компаній намагається повернути працівників в офіси (Amazon, BT, PwC), соціальні очікування вже змінилися. Нові дослідження вказують: гібридна робота сприяє добробуту та зменшує витрати часу на дорогу, але водночас породжує нові виклики — ізоляцію, стирання межі між особистим і професійним.

Для випадків, коли компанія змушує працівників приходити в офіс в обов’язкові години роботи, з’явився особливий тип працівників. Неформально існують різні варіації терміну, проте для прикладу спробую дати своє визначення. Кавовий працівник — тип співробітника, який точно знає, коли варто з’явитися в офісі: коли свіжі плітки, свіжа кава і мінімум завдань. Приходить не заради роботи, а щоб «засвітитися» в обов’язкові години в офісі, поговорити про серіали та обговорити чергову загадку від керівництва — подалі від справжньої продуктивності. Після всіх виконаних завдань — назад у простори гібридної роботи.

Цей образ — іронічний та неформальний, і доволі часто зустрічається в неформальному спілкуванні: він відображає культурні уявлення про сучасну працю. Не виключено, що й українським виданням він знайомий.

Французький досвід гібридної праці став прикладом політичного й культурного закріплення гнучких практик. У 2024–2025 роках більшість компаній у приватному секторі офіційно дозволили працівникам 2–3 дні дистанційної роботи на тиждень. Опитування Національного Інституту статистики та економічних досліджень, яке аналізувало в’єтнамське видання Vietnam демонструють, що це не просто тимчасове рішення, а стійка трансформація трудових відносин.

Та чи йдеться про справжнє закріплення — чи радше про усталений медіарепертуар? Описи “нової норми” часто з’являються в заголовках, але не завжди мають під собою стабільну практику.

Водночас фіксується підвищення рівня стресу в працівників із дітьми: поєднання роботи та домашніх обов’язків в умовах гібридного графіка вимагає нових форм підтримки.

У Німеччині частка працівників, які працюють віддалено або гібридно, стабілізувалася на рівні 24–25%, згідно з даними IFO Institut. Приблизно така статистика характерна для більшості країн Західної Європи.

Зниження обов’язкового перебування в офісі стало наслідком культурного зсуву: за даними дослідження Університету Констанца, лише 8% працівників сьогодні перебувають повний робочий тиждень в офісі.

Водночас німецький уряд досліджує соціальні наслідки такого переходу — від ергономіки домашнього простору до психологічної підтримки ізольованих працівників.

Зіставлення досвіду Сполученого Королівства, Франції та Німеччини свідчить про значні довготривалі наслідки пандемії COVID-19 як для дітей, так і для дорослих. Мовленнєвий регрес, порушення соціалізації, освітні прогалини, підвищений рівень стресу — усе це виявляється не одразу, а накопичується поступово. Україна, зважаючи на війну та обмеженість ресурсів, поки що не має змоги здійснити повноцінні дослідження таких змін.

Однак є всі підстави припускати, що аналогічні процеси — хоч і посилені іншими чинниками — відбуваються і в українському суспільстві. У найближчі роки ці приховані наслідки можуть проявитися у вигляді навчальних, соціальних та психологічних викликів. Тож європейський досвід не лише ілюструє можливі вектори розвитку, а й виконує роль дзеркала для майбутньої самооцінки української освітньої системи та сфери праці.

Але також це роль прожектора — медіа не лише відображають зміни, а й підсвічують певні зони суспільної уваги, формуючи пріоритети. Українським медіа важливо усвідомити цю роль у післявоєнному і постковідному контексті, коли з’являться необхідні можливості та ресурси для подібних досліджень. З іншого боку, нам важливо враховувати стресові наслідки, проблеми із соціалізацією, а також “нові норми”, про які говорять європейські видання. Адже близькість досвіду допомагає вирішувати подібні складнощі.

Ілля Латишев, магістрант факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Comments are closed.