Журналістика біжить марафон із оновлення, а заклади журналістської освіти — хитаються десь на старті. Система готує студентів «на вчора», хоча ринок вимагає «на завтра». Що має змінитися, аби освіта не відстала остаточно?

Старі навчальні плани буксують у минулому, тоді як журналістика щосезону проходить оновлення. Ситуація добре ілюструється тезою, яку все частіше повторюють експерти: журналістська освіта готує «на вчора», тоді як редакціям потрібні фахівці «на завтра».

Професор Борис Потятиник пояснює це розривом між тривалістю навчання і темпом змін у медіа:

“Вони (університети) зобов’язані реагувати, але ніколи не наздоженуть постійні технологічні зміни. Якщо в УКУ на магістерській програмі з журналістики студент проводить два роки, то в державному університеті – чотири на бакалавраті або 6 років із магістратурою; після випуску вони потрапляють у зовсім інше середовище, ніж коли тільки вступили. Передбачити майбутні зміни дуже складно, але реагувати слід обов’язково.                                                        

Щодо навчальних технік, то мені до вподоби партнерський підхід до навчання, який може допомогти вирішенню проблеми”.

За результатами дослідження ГО “Детектор медіа”, до головних проблем в українській журналістській освіті належать:

• Архаїчність програм, фокус на теорії замість практики;
• Відсутність сучасної технічної бази;
• Недостатні навички у викладачів;
• Корумпованість;
• Слабкий конкурсний відбір.

Ці ж проблеми підтверджує і Лілія Імбіровська-Сиваківська, викладачка кафедри теорії та практики журналістики ЛНУ ім. І.Франка:

“Журналістика змінюється швидше, ніж університетські програми. Ми можемо дати студентам базу, але вони мають навчатися самостійно”.

Навчання часто залежить не лише від програми, а й від викладача. Та багато хто з них не встигає за новими форматами.

Ігор Паславський, доцент кафедри української преси ЛНУ ім. І.Франка, у статті ”Осучаснення журналістської освіти в Україні та її адаптація до потреб редакційних колективів” зазначає:

“Журналістська освіта переживає кризу. Вона втратила системність і перестала орієнтуватися на потреби інформаційного ринку”.

Але водночас з’являються спроби змінити підходи. Борис Потятиник, наприклад, підтримує партнерський формат:

“У групі 20 студентів, безперечно, хтось краще розуміється на SMM, а хтось майстерно створює інфографіку. До обміну досвідом треба запрошувати не тільки фахівців, а й тих, хто вчиться. Викладач ділиться матеріалом, у якому почувається більш впевнено, та модерує такий партнерський підхід”.

Частина фахівців ставить під сумнів саму ідею спеціалізованої освіти. Так, генеральний директор «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко вважає:

“Журналістська освіта як така не потрібна. Я завжди вважав, що журналіст має бути фахівцем в тій справі, про яку він пише. Якщо нам потрібен економічний журналіст, я з радістю візьму людину з якогось банку. Якщо мені потрібен суспільно-політичний журналіст, я шукаю серед політологів. Навчити писати ми зможемо за місяці два. Стандарти журналістики люди вивчають за кілька днів. Потім ми вчимо писати за цими стандартами – і все. Для нас головне – ерудиція. Журфаки ерудиції не дають. Для мене загадка, чому вони вчать всі ці роки студентів”.

Конкурентоспроможність освіти: Україна чи закордон?

Юрій Бідзіля, завідувач кафедри журналістики УжНУ, визнає, що українські виші програють конкуренцію іноземним:

“Понад 80% абітурієнтів в опитуваннях кажуть, що хочуть вступати до вишів не в Україні, а в Словаччині.

У Пряшівському університеті на бюджетній формі навчання спеціальності “українська мова та література” вчаться 48 українців та двоє словаків”.

Водночас, головна редакторка інтернет-видання «Освіторія.Медіа» Олена Павлова наголошує на іншій проблемі, що українській журналістській освіті бракує гарного викладання англійської мови. «Через це картина світу студентів будується з російськомовних джерел, а отже, є неповною. Якщо замість непотрібних теоретичних занять додати години англійської мови, молоді журналісти зможуть дивитися лекції найкращих викладачів і журналістів-практиків на онлайн-платформах. А викладачі – проконтролювати, що вони їх переглянули й виконали завдання», – каже редакторка”.

Чого бракує студентам?

Медіаексперти вказують на ключові прогалини:

• Відсутність навичок фактчекінгу;
• Слабке знання іноземних мов;
• Недостатнє розуміння психології інтерв’ю;
• Низький рівень цифрових компетенцій.

Марина Сингаївська (Укрінформ) пропонує радикальну зміну підходу:

“Я би змінила класичну систему, що є зараз у переважній більшості закладів, де викладають багато теорії з різних предметів одночасно і де є тільки кілька тижнів практики на рік.

На мою думку, було б добре ознайомити студентів із різними жанрами методом повного “занурення”. Наприклад, два місяці навчаємо лише писати новини, інші два – лише репортажі з вулиці, ще два –  знімати-монтувати відеосюжети і т. д. Зранку одна  лекція, до вечора –  практика на якомусь реальному медіа, на другий день – аналіз творів та робота над помилками.

І ще – бракує цілеспрямованої світоглядної підготовки майбутніх журналістів. У цьому сенсі мені здається дуже цінним досвід Українського католицького університету, де є обов’язковий орієнтований на цілісний розвиток курс –  Світоглядне ядро.

Скажу крамольну річ, яку, думаю, мало хто підтримає з колег-викладачів: я би зробила журналістську освіту лише на магістерському рівні. Тобто спочатку людина має отримати будь-яку освіту на рівні бакалавра: еколога, історика, філолога, математика, політолога… І вже маючи якісь фахові знання, якийсь життєвий і професійний досвід, яким можна поділитися, власні принципи – йти навчатися практичним навичкам професії журналіста”.

Журналістська освіта в Україні потребує змін. Сьогоднішні реалії вимагають гнучкості, швидкої адаптації та тісної співпраці університетів із медіаринком. Без цього молоді журналісти ризикують залишитися неготовими до викликів сучасної професії.

Журналістська освіта в Україні — не просто потребує реформ, а стоїть на роздоріжжі. Вибір простий: або вона трансформується і стане партнером ринку, або остаточно втратить довіру студентів і роботодавців.

Діана Бізюк, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.