Журналістика сьогодення має надзвичайно важливу роль. З початку повномасштабного вторгнення вона щоденно інформує громадськість та формує матеріал, який потім стає джерелом колективної пам’яті. За допомогою репортажів, інтерв’ю, мультимедійних проектів та архівів журналісти не тільки документують факти бойових дій, втрат і переселень, а й своєю роботою впливають на те, як суспільство пам’ятатиме війну через роки. Вони стають своєрідним архівом сучасності та виконують роботу творців історії.

Роль медіа у документуванні воєнних історій структурована навколо кількох ключових завдань. Найважливішим є фіксація воєнних злочинів та звірств. Журналісти, які працюють на прифронтових територіях або звільнених містах, стають першими збирачами фото-, відео- та текстових свідчень, які мають документальну цінність. Ці матеріали є прямим протистоянням спробам агресора заперечити або перекрутити факти, забезпечуючи доказову базу для розслідувань. Прикладом таких свідчень став всесвітньо відомий документальний фільм  «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Це жорстока правда про злочини країни-агресора, яка прогриміла на весь світ.

Ще одним завданням є збереження історій цивільних та військових. Війна – це люди. Ті, хто захищають країну і ті, що допомагають у цій боротьбі. Медіа увічнюють досвід тих, хто пережив обстріли, окупацію, евакуацію, а також документують подвиги та щоденне життя захисників. Це сприяє зміцненню національної свідомості та  створює колективну пам’ять. Завдяки послідовному та системному підходу, медіа створюють цілісні хронологічні архіви, які стають основою для історичних досліджень, навчальних матеріалів та процесів меморіалізації. Наприклад, некомерційна платформа Ukraine War Archive консолідує відео- і аудіоматеріали про війну, систематизує їх і робить доступними для подальшого використання в правовому, історичному й культурному дискурсі.

Фото з сайту «Архів війни»

Важливим є збір усних свідчень: інтерв’ю з цивільними, ветеранами, волонтерами й журналістами фіксують особисті історії, емоції й нюанси, які не показують у звичних новинах. Цифрова журналістика дає змогу оживити історію, наповнити її сенсами та передати всю її цінність та правдивість. Такі свідчення журналісти подають у вигляді лонгрідів, репортажів, подкастів та спеціальних проєктів. Цифрові формати дозволяють передавати емоційні деталі, інтонації, контекст, що часто зникають у коротких новинних повідомленнях.

Ukraїner створив проєкт з циклу інтерв’ю «Війна пам’яті», присвячений темі меморіалізації, аби краще розуміти, як українцям працювати з пам’яттю, все ще перебуваючи у вирі повномасштабної війни і після неї. Проєкт «Недописані» розповідають про письменників, що загинули внаслідок російського вторгнення у своєму блозі в «Instagram». Вони продовжують популяризувати творчість митців та створюють власний архів історії.

Фото сторінки nedopysani.project з соціальної мережі ”Instagram”

Сучасні українські медіа створюють важливі проєкти, які стають фундаментом для соціальної пам’яті. Наприклад, «Ще одна лінія оборони» від The Ukrainians, яка розповідає історії українців, які приймають естафету допомоги і рятують життя інших: медики, волонтери ДСНС, активісти.  Кожен із цих проєктів — це не лише журналістика, а й історична робота, яка формує майбутнє.

Фото з сайту «The Ukrainians»

Історичні приклади з інших конфліктів наголошують на довготерміновому значенні медіаархівів. Архіви Guardian News & Media Archive щодо Фолклендської війни містять важливі джерела, які дозволяють зрозуміти, як преса висвітлювала війну, які редакційні рішення формували наративи, і як спогади журналістів відтворюють професійні виклики та цензурні обмеження того часу. Такі архіви допомагають майбутнім дослідникам відокремити публічне поле від внутрішніх процесів створення новин.

Однак в контексті меморалізації журналістика має певні обмеження й ризики. Матеріали про війну відіграють важливу роль, одночасно важливу для українського народу, але й також ту, яка загрожує національній безпеці. Етичні питання також важливі. Захист джерел, згоди на збереження та публікацію свідчень, вторинна травматизація респондентів вимагають чітких стандартів у роботі з усною історією й мультимедіа. Академічні дослідження, що аналізують взаємодію журналістики й пам’яті, підкреслюють: журналістські форми впливають на те, як індивіди та суспільства пам’ятають і реконструюють минуле, а отже відповідальність медіа не закінчується на моменті публікації.

Журналістика може стати одним із найпотужніших інструментів збереження пам’яті про війну – за умови, що медіа усвідомлено створюють матеріали, дотримуються етичних норм та працюють над якісною журналістикою, яка формує суспільну пам’ять та свідомість. Приклади сучасних архівних ініціатив та проєктів усної історії показують, що це реальна, хоча й складна, робота, яка потребує ресурсів, розвитку та колосальної роботи.

Вікторія Стьосова, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.