Фільми жахів як осучаснена казка (частина перша)

Ольга Петрунько – канд. психол. наук, ст. наук. співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПНУ, м.Київ

Опубліковано: 17-10-2008

Розділи: №01, Агресія і тривога.

1

У дискусіях щодо охорони суспільної моралі від патогенного впливу інформаційного довкілля чи не найактуальнішим є питання про можливі наслідки споживання населенням телевізійної інформації з елементами насильства й жахів. Відповідні фільми — бойовики, трилери, фільми жахів — громадська думка кваліфікує як “соціально небезпечні”, такі, що мають деструктивний вплив на психіку й поведінку глядачів. Особливий наголос робиться на неґативних наслідках впливу цих фільмів на дітей та підлітків, чия психіка ще формується і є, як прийнято вважати, вкрай чутливою до втручань з боку телебачення, яке називають “жорстоким”, “аґресивними” і “бездуховним”. З уваги на це усе частіше йдеться про доконечність медіаосвіти населення, говорять про те, що якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню авдиторію, прищепити їй “психологічний імунітет” до патогенного впливу ЗМІ, пов’язаний з надміром екранного насильства [9].

Справді, у телевізійному меню, яке пропонує глядачам українське телебачення, невиправдано багато місця належить “жорстоким” фільмам, серед них і фільмам жахів. Найвищою популярністю вони користуються серед дітей шкільного віку, що вкрай непокоїть громадськість, учених, психологів, педагогів, вихователів та батьків [4; 6]. Це занепокоєння істотно підігрівають українські ЗМІ, у яких регулярно фігурують досить типові повідомлення: про хлопчика, який вистрибнув з вікна після перегляду фільму жахів, про дівчинку, яка через фільми про маньяків потрапила до психіатричної лікарні з вираженою манією переслідування, про підлітка, який, надивившись відповідних фільмів, зарізав ножем власну матір тощо. Багато фактів, що наводять на роздуми про можливий деструктивний вплив згаданих фільмів на поведінку дітей і підлітків, містить література з криміналістики. Формулювання “після перегляду фільму по телевізору…”  настільки часто трапляється у судових справах неповнолітніх, що вже давно не дивує правоохоронців і практично набуло офіційного статусу [2].

Постійне нагадування про ймовірність причинного зв’язку між переглядом фільмів жахів та деструктивною, асоціальною поведінкою глядачів, підтримує існуючі в свідомості людей сумніви й недовіру до цих фільмів, переконання щодо величезної шкоди, якої вони завдають дітям. На нашу думку, тут маємо праву з однобічним, безальтернативним і через це певною мірою патогенним програмуванням громадської думки. Закономірним результатом цього програмування є те, що, незважаючи на відсутність будь-яких арґументованих доказів, переважна більшість (понад 83%) опитаних дорослих респондентів категорично проти перегляду фільмів жахів дітьми. Однак, ми гадаємо, що громадськість неґативно налаштована на ці фільми не стільки тому, що має конкретні підтвердження їхнього шкідливого впливу, скільки через те, що переконання щодо такого впливу насаджують їй ті ж мас-медіа.

З уваги на те, що найефективнішим засобом нейтралізації того чи того тексту є створення тексту конкуруючого, ми пропонуємо інший, альтернативний загальноприйнятому, погляд на означену проблему. Передусім слід наголосити на тому, що жанр жахів ані пересічними громадянами, ані авторами публікацій в українських мас-медіа практично не рефлектується як окремий, відмінний від інших, жанр кіномистецтва. Фільми жахів розглядають переважно як такі, що становлять одну класифікаційну групу з іншими фільмами, де також присутні сцени насильства, передусім з трилерами та бойовиками. На відміну від дітей, які досить точно виділяють фільми жахів серед інших, дорослі сприймають і кваліфікують ці фільми як рядоположні з бойовиками й трилерами і позначають усі їх разом, використовуючи типові емоційні кліше — “жахливі (аморальні, бездуховні, соціально небезпечні і т.ін.) фільми”, “суцільні жахи й розпуста”, “фільми, що пропаґують культ насильства”, “вакханалія аморальних сюжетів” тощо. Такі узагальнення вкрай некоректні, оскільки всі згадані фільми належать до принципово різних жанрових напрямів кіно. Під час перегляду трилера, бойовика чи фільму жахів у свідомості глядачів актуалізуються неоднакові психологічні механізми сприймання і, отже, вони неоднаково впливають на глядацьку авдиторію.

З огляду на це, ми пропонуємо розглянути фільми жахів окремо від інших фільмів, і відповісти на низку запитань:

Чому діти, незважаючи на пережитий емоційний дискомфорт, люблять дивитися фільми жахів, або яке місце посідають ці фільми в житті сучасної дитини?

Наскільки обґрунтованим є занепокоєння дорослих з приводу впливу цих фільмів на дитячу психіку і чого в цьому занепокоєнні більше: усвідомлення реальної небезпеки чи панічного її перебільшення через відсутність належної інформації?

За яких умов фільми жахів, як спеціальний жанр кіномистецтва, втрачають для глядача позитивне значення і впливають справляти на нього деструктивно?

Ми переконані в тому, що розгляд фільмів жахів лише як цілеспрямованих намагань налякати глядачів, занурити їх у стан страху й стійкого психологічного дискомфорту є надмірно спрощеним і упередженим. Надто спрощеними й упередженими є пояснення популярності цих фільмів розбещенням звичаїв, спотворенням смаків, викривленням моральних цінностей тощо. Такі пояснення ведуть у глухий кут і не дають змоги відповісти на запитання, які вкрай актуальні. Адже добре відомо, що фільми жахів викликають величезний інтерес у дітей, передусім у молодших школярів і підлітків. Під час нашого дослідження ствердну відповідь на запитання “Чи любиш ти дивитися фільми жахів?” дали 80,1% хлопчиків та 77,5% дівчаток цього віку. Діти пояснювали свій інтерес до жанру жахів приблизно так: “Це мене захоплює”, “Мені подобаються чудовиська і монстри”, “Це страшно і цікаво водночас “, “Я люблю боятися, дивлячись ці фільми”.
Маючи сформовані стереотипні переконання щодо вкрай небезпечних наслідків впливу фільмів жахів на незрілу дитячу психіку і спостерігаючи високий інтерес дітей до цих фільмів, більшість дорослих почувається розгубленими. Це підтверджується, зокрема, тим, що переважна більшість опитаних дітей (77,6%) (опитування дітей і батьків відбувалося паралельно) стверджували, що батьки не забороняють їм дивитися фільми жахів. До того ж самі батьки імпліцитно не заперечують можливого конструктивного потенціалу цих фільмів. Контент-аналіз відповідей на відкрите запитання „Чому діти люблять дивитися фільми жахів?” виявив досить цікавий спектр припущень:

30,6% респондентів висловили думку, що фільми жахів розвивають дитячу уяву, задовольняють допитливість, дослідницький інтерес і цікавість дітей до надзвичайних явищ;

18,4% опитаних вважають, що ці фільми дають дитині змогу переживати яскраві, незвичайні емоційні стани у відносно безпечних умовах;

16,3% опитаних вважають, що фільми жахів є для дітей своєрідним тренуванням хоробрості й волі;

12,2% опитаних гадають, що ці фільми відіграють певну виховну роль, оскільки дають дитині уявлення, що таке добро і зло, наочно демонструють огидність і неприйнятність зла, виховують неґативне ставлення до нього;

10,2% опитаних висловили думку про те, що фільми жахів загартовують дитячу психіку, готують до майбутніх життєвих випробувань;

4,3% батьків вважають, що такі фільми сприяють соціалізації дитини, зміцненню її соціальних контактів, є засобом утвердження серед однолітків;

4% опитаних вважають, що фільми жахів надають дітям змогу позбутися неприємних переживань, “пережити” власні страхи;

нарешті, ще 4% респондентів вважають фільми жахів непоганим способом відпочинку, який поліпшує настрій і самопочуття дитини.

Уявлення дорослих щодо можливого впливу фільмів жахів на дитячу психіку не є науковими і ґрунтуються на життєвому досвіді, “здоровому глузді” та інтуїції. Однак, попри свою ненауковість, вони мають неабияке значення, яке полягає передусім у їх практичній дієвості. Адже, як відомо, навчання і виховання дітей відбуваються не інакше, як відповідно до уявлень та переконань дорослих, які дітей оточують і беруть участь у педагогічно-виховному процесі. Тому дуже важливо, наскільки ці переконання є послідовні й узгоджені з інтересами дитини. Емпіричні дані, які ми отримали, свідчать радше про заанґажованість і сумніви, аніж про впевнене ставлення до фільмів жахів. Очевидно, на інтуїтивному рівні дорослі розуміють, що ці фільми задовольняють певні природні потреби дітей і тому забороняти їх недоцільно. На раціональному рівні вони розуміють також, що за умов високої цікавості дітей до цих фільмів вжиті заборонні заходи навряд чи будуть успішними. Почасти тому, незважаючи на декларований протест проти фільмів жахів, ситуацію вони найчастіше відпускають на самоплив, хоча не перестають тривожитися з приводу можливих наслідків і шукати підтверджень чи спростувань для власних амбівалентних переконань.

Поширеними переконаннями дорослих стосовно неґативних наслідків впливу фільмів жахів на психіку і поведінку дітей є такі:

ці фільми, навчають дітей аґресивних, асоціальних форм поведінки;

вони формують жорстокість й аґресивність як риси характеру;

вони шкодять емоційному й психічному здоров’ю дитини.

Стосовно першого переконання можна з великою мірою впевненості говорити про те, що, на відміну від бойовиків, фільмів про поліцейських і мафію та фільмів, де демонструються прийоми бойового мистецтва, фільми жахів практично не спричинюють моделювання аґресивної поведінки. Цього не відбувається з кількох причин. По-перше, фільми жахів належать до мистецтва сюрреалістичного жанру і вибудовуються за “методом відчуження” У.Брехта. Вплив на глядача мистецтва цього драматургічного жанру обмежується здивуванням та бажанням відсторонитися, відгородитися від того, що відбувається на екрані. Ефект відчуження, що супроводжує сприймання сюрреалістичних творів, не лише гальмує моделювання, але й певною мірою убезпечує психіку глядача від небажаних впливів [12]. По-друге, згідно з відомою теорією учіння, неодмінною психологічною умовою моделювання є ідентифікація, ототожнення глядача з моделлю, а сама модель, як доведено в експериментах А.Бандури, має бути привабливою, здатною викликати в глядача співчуття та емпатію. Що ж до фільмів жахів, то модель, яка демонструє у цих фільмах асоціальну поведінку, є непривабливою і викликає радше антипатію. Тому ототожнення глядача з нею, як неодмінної умови моделювання, зазвичай, не відбувається. По-третє, важливою умовою моделювання є наступне підкріплення наслідуваних форм поведінки. Відомо, що підкріплене, винагороджене насильство частіше моделюється і застосовується в житті, ніж непідкріплене або таке, яке буває покаране [11]. Неприродні дії аґресивної моделі з фільмів, виконаних за правилами жанру horror, на відміну від дій героїв бойовиків чи фільмів про бойові мистецтва, через їх неприродний характер практично неможливо відтворити в реальному житті і отримати позитивні їх підкріплення. Це також усуваає ймовірність моделювання.

Другим переконанням дорослих щодо фільмів жахів є те, що ці фільми формують у дітей аґресивність і жорстокість. У зв’язку з цим ми дослідили кореляційні залежності між рівнем аґресивності школярів і частотою перегляду ними фільмів жахів. На першому етапі дослідження ми просили дітей позначити у списку з 15 найпопулярніших кіножанрів ті фільми, які вони люблять дивитися і найчастіше дивляться. На другому етапі для вимірювання рівня особистої аґресивності ми  використали проєктивну методику “Неіснуюча тварина”. Рівень аґресивності вимірювався за стандартною 12-ти бальною оцінною шкалою. У такий спосіб підвищена аґресивність була зафіксована у школярів, які найчастіше дивляться бойовики, фільми про бойові мистецтва, фільми про поліцейських і мафію. Що ж до фільмів жахів, то, як і у випадку з комедійними, мультиплікаційними і пригодницькими фільмами, значних кореляційних залежностей між частотою їх перегляду та особистою аґресивністю дітей простежено не було.
Третім, найпоширенішим переконанням дорослих щодо фільмів жахів є те, що ці фільми шкодять емоційному й психічному здоров’ю дитини (актуалізують неґативні емоційні стани, зокрема, тривогу і страх, псують сон, спричинюють жахливі сновидіння тощо). Це переконання становило для нас найскладнішу дослідницьку проблему. По-перше, емоції й почуття, як важливі складники людської психіки, належать до сфери несвідомого життя людини і практично недоступні емпіричному спостереженню. Досліджуючи емоції, ми, як відомо, маємо справу не з ними самими, а з їх ментальними репрезентаціями. І хоч психологія почуттів має досить усталене місце у межах сучасної наукової парадигми, ця галузь психологічної науки ще дуже мало вивчена. Деяке світло проливають на цю царину людської психіки психоаналіз, психосинтез, гуманістична психологія тощо, однак усі ці психологічні дисципліни не мають статусу емпіричних, тому пропоновані ними концептуальні твердження часто називають умоглядними і бездоказовими. По-друге, питання про те, наскільки конструктивними чи, навпаки, деструктивними, руйнівними для людини є переживання тривоги, страху й жаху, психологами та філософами різних спрямувань розв’язується неоднаково. Наприклад, такі визнані фахівці в галузі психології емоцій, як К.Ізард, Т.Рібо, В.К.Вілюнас, М.Я.Грот, Б.І.Додонов, П.В.Симонов розглядали ці почуття як переважно неґативні, руйнівні для людини [3; 11]. Проте інші видатні представники різних філософських і психологічних шкіл, таких як М.Лютер, К.Г.Юнґ, В.Сартр, П.К’єркегор, Ф.Риман, М.Гайдеггер, К.Горні, С.Асаджіолі, К.Роджерс, П.Еріксон, К.П.Естес, а також українські психологи-практики — О.І.Захаров, Л.А.Китаєв-Смик, М.В.Осоріна, А.М.Прихожан та інші — дотримуються протилежного погляду і наголошують на потребі переживати ці емоції, це важливо для становлення особистості [1; 5; 7; 8; 10; 13]. Зокрема обстоюється думка про те, що шкідливо діє на людську психіку не страх як такий, а ставлення до нього як до деструктивного, небажаного переживання, пов’язане з недостатнім усвідомленням чи викривленням його значення для розвитку й соціалізації людини. Ми цілком поділяємо цю точку зору, а також погоджуємося з думкою російського психолога Л.Китаєва-Смика про те, що деструктивними для людини є не стільки переживання нею тривоги й страху, скільки усвідомлення відсутності власних можливостей (психотехнічних засобів) для виходу з ситуація, яка спричинила ці переживання [7].

Визнання емоції страху як неодмінної для особистісного становлення людини, починаючи з найбільш раннього віку, дає змогу усвідомити невипадковість того, що перше знайомство з інформацією, яка актуалізує страх і жах, відбувається саме в ранньому дитячому віці, причому з ініціативи найближчих дитині дорослих. Першою “страшилкою”, яку немовля чує від власної матері, є колискова про Сіренького Вовчика. І ця відома кожному пісенька є класичним прикладом повідомлення, яке не лише актуалізує страх, а й містить у собі низку прийомів, що роблять його переживання дитиною максимально безпечним. Наприклад, джерелом страху в ній, або Зло уособлює не людина, а тварина. Зло тут є дозованим, применшеним: це не великий Сірий Вовчисько, а маленький Сіренький Вовчок. Міра можливої шкоди від нього  незначна: Вовчик не з’їсть, а лише вкусить за бочок. Зло є дистанційованим від дитини і може з’явитися лише за умови порушення важливого правила (коли ліг спати скраю), а в разі виконання правила зустріч з ним не відбудеться. До того ж мама в цей час з поруч, гладить чи обнімає і, отже, ти не один і тому боятися нічого.

Відгуки (1)