«Якщо раніше ми мали цензуру  батога, то з 2005 року нас почали підгодовувати  цензурою пряника». В.Сюмар

Наразі  “джинсою” (джинса – наголос на останній склад) журналісти називають проплачений матеріал або зумисно приховану рекламу. Це сленгове слово, яке має застосування серед працівників пера насамперед в Росії і Україні. Походження самого терміну достеменно невідоме; стаття з російської Вікіпедії припускає, що назву джинсі дав український оператор мобільного зв’язку, який активно просував свій продукт – пакет Jeans, послуговуючись в тому числі засобами прихованої реклами, але вважаю, що це лише черговий домисел. Назва прижилася – замовні матеріали стали звичайною практикою, навіть складовою діяльності українських ЗМІ. Після багаторічного моніторингу українських (зокрема, львівських) ЗМІ Інститутом масової інформації, у якому взяла активну участь ГО «Центр «Журналістський правозахист», вже можна цілком впевнено дійти до певних висновків.

Різновиди «джинси»

Приховану рекламу  можна розділити на дві групи  – політичні замовні матеріали  і комерційна реклама. До політичної джинси належать :

1) статті чи сюжети, які насправді пишуть прес-служби політичних партій чи окремих політиків. Як правило їх підписують псевдонімом.

В інших випадках за публікацією стоїть справжній  журналіст, який – на виконання завдання свого керівника (чи з власної  ініціативи – за грошову чи іншу винагороду) готує матеріал на задану тему із потрібними замовнику –  політичній силі – акцентами. В такому випадку перед публікацією чи виходом в ефір підготовлений  матеріал перевіряється замовником.

2) оприлюднення соціологічних досліджень сумнівних фірм, які, як правило, серйозно відрізняються від інших соцопитувань на користь якоїсь політичної сили. Йдеться про свідоме завищення чи занижування рейтингів певної партії чи політика, або фальсифіковані дані про підтримку чи навпаки несприйняття суспільством тих чи інших ініціатив.

3) на шпальтах газет часто з’являється псевдоаналітика маловідомих авторів, що підписуються «політологами», які надають начебто експертну оцінку тої чи іншої події під кутом, вигідним для однієї з політичних сил.

4) публікація різноманітних «листів від… » (робітників, шахтарів, працівників медичної галузі). В таких листах, написаних штабним PR-райтером якоїсь партії, начебто від імені громади висловлюється протест, обурення, підтримка. Цей різновид джинси походить ще з радянських часів.

5) боти-коментатори (від web bot, www robot – англ. – автоматична програма для скачування файлів чи розсилання спаму). Це навпаки один з найновіших винаходів доби Інтернету. Назва боти має іронічний підтекст – насправді ідеться про людей. Це наймані працівники або активісти політичних штабів, які за гроші залишають коментарі (пости, коменти) на сторінках інтернет-видань з метою дискредитації тої чи іншої статті, її автора, висловлених ідей чи викладених фактів. Зазначимо, що сфальшовані інтернет-коментарі не можна вважати джинсою у вузькому сенсі цього слова, адже самі видання від діяльності ботів не мають жодного зиску.

Комерційна джинса проявляється в таких різновидах:

а) стовідсотково рекламний  текст, підготовлений  фаховими рекламістами (найчастіше зустрічається у  щоденних газетах), який розміщується на шпальті  поруч із звичайними статтями. При цьому  ніде не позначається, що дана публікація є рекламною. У такому випадку можна говорити про неналежне маркування, що є порушенням Закону про рекламу.

в) сюжети чи публікації, що імітують за стилем новину чи репортаж, проте є нічим  іншим як прихованою рекламою. Спектр рекламованих послуг дуже широкий – від приватних  клінік до продуктових  магазинів.

с) прихована реклама  на телебаченні може бути суто візуальною. Від найпростішого  – невиправданого показу логотипів, рекламних  слоганів, до складно  вибудованого відеоряду, що може підкреслювати  позитивні настрої, пов’язані з тим  чи іншим продуктом.

Кому  потрібна джинса? – цікавиться Андрій Сайчук в коментарі для ІМІ. Насамперед замовникам, адже прихована замовна публікація дозволяє сподіватися на ефект, який неможливо досягти чесною рекламою. А також власникам ЗМІ, медійним менеджерам і проплаченим журналістам. ЗМІ в такий спосіб можуть уникати податків, бо оплата прихованої реклами відбувається як правило «кешем», тобто готівкою. У бухгалтерії, ясна річ, ці гроші ніяк не фігурують.

І комерційна і політична “джинса”, яка прийшла на заміну «темникам», порушують засади чесної журналістики, позбавляють людей  можливості отрмувати об’єктивну інформацію. З таких позицій будь-яка джинса є злом. Але  очевидно, існує різниця між скажімо короткою заміткою про успіхи страхової компанії, що має  ознаки прихованої реклами і величезним замовним матеріалом, який з допомогою напівправди виправдовує сумнівні рішення  Уряду. Різна аудиторія, різні масштаби маніпуляції суспільною думкою, різні наслідки.

У демократичних  суспільствах мас-медіа називають  четвертою владою – поряд із законодавчою, виконавчою й судовою. І що ефективніше працює демократія, то сильніша влада  ЗМІ. У Великобританії газетне розслідування  нецільового використання коштів окремими депутатами-лейбористами фактично позбавило  їх шансів втримати владу на наступних  виборах. Ви будете здивовані, але йшлося не про мільйони фунтів. Наприклад, прем`єра Гордона Брауна спіймали на тому, що він мав необережність взяти на фіктивну посаду садівника, оплачувану з британської казни, свого брата. Можна лише уявити, як реготатимуть, прочитавши про цей факт українські політики, котрі десятками пхають в уряд і парламент своїх дітей, братів, водіїв і коханок! Скандали, поряд з якими вотергейтський скандал здається дитячою забавкою, в нас з`являються мало не щотижня і, як правило, без жодних наслідків для їх фігурантів. Виникає логічне запитання: для чого взагалі розміщувати політичну джинсу, якщо ЗМІ і так ні на що не впливають?

Медіа-експерти відзначають стрімке зростання  кількості замовних матеріалів в  українських ЗМІ. Фактично, ми переживаємо  розквіт “джинси” – ЗМІ стали розглядатися політиками як вирішальний ресурс для утримання високого рейтингу. За рівнем корупції Україна має одні з найгірших показників у світі. Тож немає нічого дивного в тому, що корупційні схеми були перенесені і на стосунки між політиками і журналістами. Йдеться про політичну корупцію, яка несе пряму загрозу демократії і позбавляє громадян можливості контролювати владу. Нормальна журналістика завжди є в опозиції до влади. То чи нормальна у нас журналістика? На відміну від корупції у владних кабінетах, із замовними матеріалами в ЗМІ не можна боротися на рівні законодавства чи держави. Грає «джинса» на дуже тонких струнах образів-асоціацій і натяків, законодавчо обмежити її складно. Це скидатиметься швидше на боротьбу з вітряками. Робилися спроби боротися законодавчим шляхом: але як такої, боротьби не може бути в принципі, бо завжди знайдуться способи обійти ті чи інші правила, які встановлюються. Роман Головенко, юрист, медіа-експерт Інституту масової інформації, громадської організації, яка займається аналізом інформаційного простору України та захистом прав журналістів, пояснює таку ситуацію: «Джинса» – це не юридичне поняття, але воно дуже близьке до прихованої реклами. Поширення прихованої реклами заборонене, адже будь-яка реклама має бути ідентифікована як така. У сфері друкованих медіа та Інтернету наглядових органів немає, а контроль за телерадіоорганізаціями здійснює Національна рада України з питань телерадіомовлення, але вона практично не застосовує до них санкцій за «джинсу».

«Джинса»  фактично є різновидом такого явища як прихована  реклама. Частиною 10 статті 1 Закону України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. прихована реклама визначається як «інформація про особу чи товар у програмі, передачі, публікації, якщо така інформація слугує рекламним цілям і може вводити в оману осіб щодо дійсної мети таких програм, передач, публікацій».

Поширення прихованої реклами українським  законодавством забороняється. В Законі «Про рекламу» це питання регулюється наступним чином:

«Стаття 9. Ідентифікація  реклами

1. Реклама    має бути чітко відокремлена від іншої інформації,  незалежно від форм чи
способів розповсюдження, таким чином, щоб її молена було ідентифікувати як рекламу.
2. Реклама у теле- і радіопередачах,   програмах повинна бути чітко відокремлена від інших
програм,   передач   на   їх   початку   і наприкінці   за   допомогою   аудіо-,   відео-,   комбінованих
засобів, титрів, рекламного логотипу або коментарів ведучих з використанням слова “реклама”.
3. Інформаційний,  авторський чи редакційний матеріал, в якому привертається увага до
конкретної особи чи товару та  який   формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів
(слухачів,   читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою і має бути вміщений підрубрикою
“Реклама” чи “На правах реклами”…»

 Як це не смішно, але “джинса” – це дитяча хвороба ще незрілої української демократії. Судіть самі, якщо опозиція, хай за гроші, але може розмістити інтерв`ю свого лідера в газеті опонентів, а влада часто мусить платити за свої агітаційні матеріали в комерційних виданнях – це означає, що в цій країні існує плюралізм думок у ЗМІ і – хай недосконала – але демократія. Складність із присіканням появи таких матеріалів полягає в тому, що «джинса» майже невловима. Виявити її можна, але довести «джинсовість» матеріалу, та ще й попри повну байдужість до цієї теми колег-журналістів і аудиторії, доволі складно. Один із небагатьох способів — це моніторинг. Чим власне ГО «Центр журналістський правозахист» скурпульозно займалося впродовж кількох останніх років, аналізуючи «джинсовість» львівських сайтів і друкованих ЗМІ спершу в рамках проекту “Прозора журналістика” (при сприянні Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні) згодом  – в рамках проекту «Моніторинг стандартів журналістики та покращення медіаграмотності громадян» за підтримки Інтерньюз Нетворк. 

Попри нарікання  на продажних політиків, очевидно, що велика кількість проплачених матеріалів — це вина не тільки замовників (коли б вони не платили за «заказуху» – не було б і цієї статті), скільки журналістів та редакторів. Це, скажімо так, моральний бік справи. І грань тут дуже тонка, адже деякі ЗМІ цими самими політиками спершу ставиться на грань виживання, а вже потім керівникам пропонують «альтернативу», яка дозволить збільшити фінансові можливості ЗМІ. Хоча, як казав один лікар-проктолог:  «Завжди є нюанси…» Інколи на українських телеканалах рівень зарплат нічим не поступається західним критеріям, але «джинси» тут під зав’язку. Хоча ці два факти можуть бути взаємопов’язаними: більше «джинси» – вищі зарплати… Менеджери, до речі, теж не готові від цього явища відмовитися, бо це ще й механізм тримання журналістів під контролем. На думку Вікторії Сюмар, виконавчого директора Інституту масової інформації, «ніхто не хоче визнавати цю проблему, бо це всіх влаштовує. Вона дозволяє заробити і журналістам, і власникам ЗМІ. Ми так довго і наполегливо боролися з цензурою влади, що зараз або не помітили, або не захотіли помічати, що її упевнено замінила інша цензура – цензура грошей».

Однак, ми не тільки залежні від обставин. Ми цілком спроможні ці обставини змінювати. Адже в демократичних країнах обмеження в журналістиці визначаються насамперед традиціями, усвідомленням еліт (в тому числі і бізнесових) своєї відповідальності перед майбутніми поколіннями, вимогливістю громадянського суспільства до медіа – продукту. Чому всього цього не може бути і в нас?

 Самі західні медії – корпорації вкрай нетерпимі до такого явища, як «джинса», тобто, прихована реклама під виглядом звичайних журналістських матеріалів, адже в умовах свободи слова і політичного плюралізму говорити про тотальну маніпуляцію з допомогою «джинси» не доводиться.

Серед характерних рис, за якими можна розпізнати політичну «джинсу» — відсутність інформаційного приводу, підкреслено позитивний характер інформації про політичну силу і низький рівень соціальної важливості інформації. Єдиний шлях — це, по-перше, звертання до професійності, а по-друге, підвищення рівня консолідованості журналістського та політичного середовища. Тотальне нашестя «джинси» — це діагноз, який свідчить про абсолютну непрофесійність нашого журналістського середовища. Спроби боротися з проплаченою журналістикою роблять і самі акули пера. Так, нещодавно відомий київський журналіст Ігор Чайка зняв документальний фільм «Свобода «джинси»? Український контекст…».

Як показав  проведений нашим ГО моніторинг, фільтрацію і градацію «різноджинсових» матеріалів проводять самі ЗМІ. Часто це залежить не від бажання замовників, а від рівня проплати. І ще одне вельми шокуючи відкриття – у 95 відсотках випадків замовників (а точніше посередників) майже не цікавить впливовість надрукованого чи розміщеного в електронних ЗМІ матеріалів. Розцінки на «джинсу» розмаїті: від реальної вартості рекламної шпальти до розмаїтих скидок чи закруток, в залежності від резонансності надрукованого чи розміщеного матеріалу. На 90 відсотків у львівських ЗМІ з’являлись вже готові матеріали, які потребували лише майстерності перекладача чи літредактора. Часто «джинсовість» статті зумовлювалась не оплатою, а політичною заангажованістю видання (як приклад – газета «Високий замок»). Розміщенням «джинси» в основному займаються прес-секретарі і прес-служби політсил, а комерційною рекламою продакшн – студії (які її виготовляють і розміщають). Тривалі угоди переважно укладаються усно, по – джентльменськи. У них закладається фінансовий інтерес ЗМІ, замовника і посередника. «Замазуха» (критичний матеріал про політсилу чи комерційну структуру) коштує дорожче, ніж звичайний заказник. Тобто, «джинса» перетворюється не в одноразовий спосіб нелегального і неоподаткованого заробітку, а у різновид легального і масштабного виду бізнесу, який фактично і не приховують. Виникає на цьому ринку і своя «корпоративна етика», яка не дозволяє демпінгувати на цьому ринку за рахунок своїх колег… Той, хто говорить про те, що потрібно, стиснувши зуби, «грабувати награбоване», забуває про деякі важливі речі. Насамперед, не забуваємо, що всі проплати «темні», тобто податки в бюджет не надходять. По друге, споживачі отримують рекламу без позначки «реклама», беруть «натур продукт» не підозрюючи, що їм втюхують подекуди просто шкідливі речі (потім громадяни труяться щиро прорекламованим пігулками під рубрикою «На здоров’я!»). За бортом комерційної і політичної реклами залишаються ті і те, що корисніше, але неспроможне проплатити. Постійно знижується рівень професіоналізму, бо розмиваються стандарти цієї професії. І найголовніше: хто довірятиме журналістським розслідуванням ЗМІ, що торгують своєю, вибачте за призабутий термін, совістю?

Показові приклади:

Депутат від  НУ-НС Анатолій Гриценко скаржиться на неможливість донесення до суспільства  своєї позиції через практику проплачених матеріалів в українських  ЗМІ.Про це він написав у власному блозі на сайті очолюваної ним організації «Громадянська позиція». Гриценко навів кілька випадків, коли провідні видання вимагали від нього грошей за появу у їхньому ефірі або на шпальтах. “Відома FM-станція, на якій час від часу здавав ранкові іспити, повідомила мою прес-службу, що відтепер усі радіоефіри будуть платними: $1500 за один виступ, а якщо “пакетом”, то $12 тисяч за 10 ефірів. Якщо не платитиму – в ефір не попаду, бо інші платять”, –  написав він. Гриценко також розповів, як “відома російськомовна газета, акредитована в Україні, якою в Союзі зачитувалася уся молодь комсомольського віку”, запросила його в редакцію на пряму лінію. “А коли редактор дізнався, що я не збираюся платити 40 тисяч гривень за шпальту, отримав відмову. Бо всі платять”, – пише він. Подібну вимогу, за словами Гриценка, висунуло і “поважне інформаційне агентство, на яке посилаються більшість Інтернет-видань”, яке “довело до прес-служби свій прайс-лист: $1500 за десять повідомлень на стрічку новин. Будь-яких. Усі решта платять”. “Інтернет-видання, яке вирізняється дотепними заголовками новин, запропонувало свої умови: “позитивна” стаття – $2000, одна новина в стрічці – $250. Коли відмовився, вийшов критичний матеріал на адресу моєї прес-служби і з натяком на те, що Гриценко – “технічний проект” БЮТ”, –  пише він.

Вікторія Сюмар  вважає, що уже в 2005 році ми почали «здавати»  вільну журналістику, за яку боролися у 2004. «Якщо раніше ми мали цензуру  батога, то з 2005 року нас почали підгодовувати  цензурою пряника. Почали з подачі реклами, далі просили, не писати, що це реклама, посилювалася присутність замовних статей в пресі, які писалися піарниками чи політичними штабами, однак виходили в пресі як редакційні матеріали», – повідомила вона. «За таким  принципом, коли в 2006 році відбувалися  вибори мера, стало зрозуміло, що це явище стало тотальним. Тоді вперше ми побачили явище, коли кандидат Черновецький викупив весь час і рекламну площу  свого супротивника Кличка. Останнього просто не було взагалі ні в пресі, ні на ТБ. І політики побачили ефективність цієї методи і почали її активно  використовувати».

У 2008 році в авторитетному  французькому виданні Le Figaro з’явилося  звернення, спрямоване проти президента України Віктора Ющенка. За інформацією  газети «Дело», “його публікація обійшлася прокремлевськім замовникам у 20 тисяч євро”. Так, газета Le Figaro опублікувала звернення до Ющенка, в якому висловлюється заклопотаність тенденціями, що нібито мають місце в Україні. Зокрема, прагненням влади “розглядати українську історію у відриві від російської”. Автори звернення стверджують, що саме завдяки північним сусідам Україна відбулася як незалежна держава. Крім того, у публікації йдеться про неможливість реабілітації воїнів ОУН-УПА. Під листом стоїть 37 підписів. Лише дев’ять із підписантів мають відношення до історичної науки. Інші – функціонери обласних і міських рад міст Східної України і Криму, керівники українських громадських організацій, а також народні депутати з Партії регіонів. “Російські ЗМІ миттєво переклали звернення російською мовою і розтиражували його в Інтернеті. Мовляв, навіть західна преса дослухається до української інтелігенції, що виступає проти “русофобської” політики Банкової”, – пише “Дело”. Оригіналу публікації на сайті Le Figaro відшукати не вдалося. Більш того, у редакції газети повідомили, що подібного матеріалу журналісти видання не готували. Разом з тим, посольство Франції в Україні після звернення туди надало номер видання, де дійсно на шостій сторінці було опубліковано звернення до Ющенка французькою мовою.

Директор  Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна Кость Бондаренко взагалі вважає, що 80% “заказухи”– це взагалі занижена цифра, адже більшість керівників медій перетворилися на бізнесменів, а тому, намагаючись вичавити з ефіру або шпальт якомога більше прибутку, забувають про справжню функцію преси. До будь-яких виборів засоби масової інформації традиційно окрім офіційних розцінок на політичну рекламу, встановлюють і неофіційний прейскурант на замовні матеріали, так звану «заказуху» і «замазуху».

Хотілось би відзначити певні тенденції і  окремі випадки, котрі підкреслювали  і виокремлювали під час моніторингу  наші експерти журналіст, політолог, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Анатолій Романюк  і журналіст, екс-редактор газет  «Поступ» та «Львівська газета»  Олег Онисько.

Під час президентських виборів 2010 року питома вага “джинси” в інформаційному потоці незалежних медіа, якими себе вважають та подають українські ЗМІ, досягла катастрофічного рівня. На Львівщині у цій царині замовника політичної заказухи домінував Блок Юлії Тимошенко. У львівських ЗМІ у 2009-му з’явилась замовна “джинса”, яка мала на меті “відбілити” репутацію екс-судді Ігоря Зварича.

Ці результати серпневого (2009-го року) моніторингу видань Центром “Журналістського правозахисту”, повідомила « Телекритика». З цією метою екс-суддя навіть створив власну прес-службу, яка займається розсиланням упереджених інформацій “за Зварича” і намагалася розмістити у львівських ЗМІ “джинсові” матеріали.

Здивувала поява  одразу в кількох виданнях однакових  матеріалів під різними підписами про майора Мельниченка, який розлучився і збирається одружуватися з журналісткою Наталією Розинською.

Керівник сайту ZAXID.NET Світлана Жабюк розповіла у своїй колонці як їй особисто робили замовлення на компрометуючий матеріал проти народного депутата Ярослава Кендзьора, обумовлюючи усі нюанси: * Ціна питання? (і написання та розміщення);* Можливі строки виконання замовлення;* Умови оплати; Питання що потребують відповіді від НАС:…

Потішило те, що УСІ львівські видання відмовилися  від публікації брутального, грубо  скомпонованого матеріалу підготовленого одним із «тигрюліних» політичних штабів і скерованого проти громадського діяча Степана Хмари…

Думки експертів:

 Олег ОНИСЬКО: Спостерігалася значна перевага політичної джинси над комерційною. З наближенням виборів об’єм прихованої реклами і антиреклами політичного характеру відразу зріс.

На мою думку, найбільший постачальник “джинси” (понад 50 відсотків від загального об’єму) – БЮТ. Причому похвальні відгуки  щодо Тимошенко і різка критика  Януковича, Яценюка і Ющенка, розміщається поряд, що свідчить, на мою думку, про  низьку кваліфікацію і неперебірливість БЮТ. Найбільше політичної джинси з’являється у виданнях зі значними внутрішніми фінансовими проблемами – цим, очевидно, можна пояснити готовність редакцій друкувати замовні матеріали без жодних рекламних позначок. Вважаю, чим більше фінансово незалежне видання, тим менше відверто політичної “джинси”. Виняток – “Високий замок”, що можна пояснити прямою політичною ангажованістю її керівництва. Дуже часто нас намагаються переконати, що однобока подача матеріалу – позиція газети. Особливо це стосується політичних аспектів. Але це неправильно. Недотримання журналістських стандартів є порушенням норм журналістики і виправдовувати це політичними симпатіями – недоцільно. Інколи особи, які коментують певні речі, не мають до них жодного стосунку. Нині у Львові існує цілий перелік рубрик під якими ховають рекламу: “офіційно”, «портрет фірми”, “особливий погляд”, “точка зору”,”позиція”. Появу джинси редактори і менеджери пояснюють необхідністю пошуків шляхів виживання ЗМІ в умовах кризи і подорожчання енергоносіїв та поліграфічних послуг. Не зовсім згідний з усіма критеріями в підборі публікацій для аналізу. Скажімо, стаття в “Ратуші” про роботу кондитерської фірми. Вона все ж написана з дотриманням журналістських норм, має репортажний характер, навіть якщо публікація й була оплачена, то все одно несе в собі соціально значиму для суспільства інформацію. Публікація в газеті “Експрес” – звичайно, позитивні факти про діяльність Львівської міськради підібрано дещо тенденційно, але публікація маркована плашкою “Підготовлено прес-службою міської ради”. “Високий замок” – інтерв’ю, фірма “Арсен”: типовий “заказ”, немає точки зору постачальників. Рекламне інтерв’ю з керівником МТС – було б цікаво, коли б газета сама це організувала, а так типова “заказуха” (однаковий матеріал в багатьох виданнях). У деяких виданнях львівських ЗМІ виникає вельми цікава ситуація: лише кошти, отримані за “джинсові” публікації, дозволяють цим ЗМІ продовжувати свою діяльність. Виникають парадоксальні речі: друкуючи “джинсові” публікації від певної політичної структури, видання за ці ж кошти… критикує цю саму політструктуру вже на безоплатній основі, за переконаннями!!! Загальна оцінка процесів, що відбуваються у львівський пресі – дуже песимістична. Можна констатувати, що наша преса, на жаль, повністю втратила колись притаманну їй ще кілька років тому рису – дискусійність і щирість у відстоюванні своїй поглядів, хай навіть і помилкових. Відверто кажучи, саме поняття «погляд» чи «точка зору» редакції повністю зникло. У всіх газетах можна побачити матеріали з критикою чи хвалою практично усіх платоспроможних політиків. З одного боку – прояв демократії 🙂 , з іншого – повна розмитість ідеологічного світосприйняття редакцій, точніше – загальна апатія, що, зрештою, і не дивно. На мою думку, відсутність реальної, а не замовної полеміки про виборчу ситуацію і майбутнє країни – найбільший мінус нинішньої львівської преси. Наостанок про оцінку «замовності» чи «незамовності» статей. Для мене основним критерієм є не так зміст, як мотивація публікації. Іншої, не фінансової, мотивації у публікації відзначених мною статей, я не бачу. Зрештою, і самі газети не особливо приховують це, підписуючи статті вигаданими прізвищами або сумнівними інтернет-сайтами чи й просто «інтернет-огляд». Ну, а поява тих самий статей в різних газетах, схоже, не хвилює ні самі редакції, ні замовників «джинси». Як наслідок – втрата довіри до преси загалом і подальше скочування львівської преси до вражаючи провінційного рівня. Можна констатувати, що публікація відверто замовних статей як політичного, так і комерційного спрямування стала повсякденною практикою практично у всіх львівських газетах. Причини такого стану речей, на мою думку, наступні:

Фактично для  усіх газет, які були піддані моніторингу, фінансові надходження від «джинси»  є основним джерелом прибутку (крім «Експресу» і, можливо, «Високого замку»). Без таких публікацій більшість  газет просто не змогли б продовжувати існувати, тому питання етичності  «джинси» для редакторів відступає  на другий план. Низька частка «чистої» комерційної реклами у більшості  львівських газет має свої причини  економічного характеру, яких окремо торкатися  не буду. Зазначу лише, що публікація «джинси», до якої вдаються редактори, щоб урятувати свої видання від  банкрутства, призводить одночасно  до зменшення чистої реклами –  через зниження довіри до видання, падіння  тиражу тощо. Поширення «джинси» в  пресі, крім суто економічної, має і  безсумнівну корупційну складову. Інакше, як пояснити наполегливу публікацію політичної «джинси» у переважно  малотиражних виданнях? Очевидно, крім більш низької ціни за таку «джинсу», ті, хто її розміщує має можливість похвалитися перед центральними штабами позірно великими «обсягами  реклами». Мінімальна ефективність в  цьому випадку, судячи з усього, мало кого хвилює. Коротко підсумовуючи, можна стверджувати, що у короткостроковій перспективі проблема «джинси» в  львівській пресі не зникне і залежатиме виключно від попиту. Пропозицій є  більш ніж досить…”.

Анатолій РОМАНЮК: ” Відрізнити “замовні” матеріали вельми просто. У замовних матеріалах переважно подається лише одна позиція, якщо ж подається й інша сторона, то її думку дають пунктирно. Ба більше, замовник переважно подається у білому світлі, а жертва його замовлення – в чорному. Наприклад, в одній з публікацій зазначено, що “Антикризові заходи, які застосовує Ющенко, підтримують олігархи, а те, що пропонує Тимошенко – підтримує народ”. Позиція Ющенка сьогодні – це стандарти, які прийняті в Європі. То що – вся Європа працює на олігархів? Подекуди дивує примітивізм подання інформації, яка в першу чергу скерована на малопоінформованого читача. Часто в різних газетах подаються одні й ті ж передруки з посиланням на інтернет-ресурси. При перегляді ресурсів з’ясовується, що саме там розміщені типові “заказухи”. Це, на жаль, теж технологія”. Я б дещо звузив поняття “джинси”. На мою думку, “джинсові” матеріали – це ті, за які видання отримало кошти чи матеріальні блага, але не позначило їх рубрикою “реклама” чи “на правах реклами”. Якщо ж будемо давати більш розширене трактування цьому поняттю, то можемо зустрітися зі судовими позовами. Адже те, про що здогадуємось чи те, що припускаємо, навряд чи може стати в залі судових засідань серйозним доказом. Часто в публікаціях експертами називають тих, хто жодного стосунку до експертів не має Люди, які дають оцінку заангажовані і вже тривалий час працюють на певні політичні структури. Є ще один цікавий нюанс – інколи посилання при передруках на певні ЗМІ є недостовірними, тобто, у вказаних газетах чи електронних ЗМІ подібні публікації ніколи не з’являлись. На мій погляд, поняття і феномен “джинси” в повній мірі підходить до публікацій на суспільно-політичну тематику Щодо соціально – економічної – лише тоді, коли це пов’язано з владою (підготовка/обгрунтування певного рішення). Скажімо, цілий ряд публікацій (“Високий замок” 18.08. 2009 №104) мають характер замовних в тому плані, що фірма оплачує публікацію, а про це ніде не зазначено. Однак вони не дурять читачів, не подають тенденційно опонентів, як в циклі публікацій про Арсенія Яценюка.

Попри розмаїття, я б у львівських друкованих ЗМІ виділив три групи матеріалів.

1) Рекламні матеріали,  коли дається позитивна інформація  про товари і послуги,інколи  навіть адреса фірми і телефони. Більшість таких матеріалів саме  у “Високому замку”.

2) Проплачені  матеріали, зокрема, з реальними  підписами (в тому числі Василя  Базіва, який працює в штабі  БЮТ, але намагається виставляти  свою позицію “незалежною” –  відповідає за Західну Україну)  або проплачені матеріали С.  Тігіпка.

3) Коли джинса  нам подається як свідомо тенденційна  або відверто неправдива інформація, яка навіть повторюється у  різних виданнях (зокрема про  “Інтер”). Ці матеріали домінують  в малих газетах.»

Треба відзначити, що сліпа віра редакторів ЗМІ щодо рятівного кола у вигляді різноманітних позначок на кшталт «точка зору» чи «позиція» у разі судових позовів є звичайною оманою. Та це вже тема зовсім іншою публікації.
 

 

Микола  Савельєв, Президент  Центру «Журналістський  правозахист»

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Comments are closed.