ГРОТЕСКНИЙ РЕАЛІЗМ
Сучасні політико-ідеологічні, особливо передвиборні, заходи (інваріанти колишніх обрядів) направду нагадують потлач (свято на честь зміни соціального статусу). Бо блискавичне примірювання масок та зміна образів тут обов’язковий (якщо не найважливіший!) компонент “дійства”.
І хоча “показові виступи” політиків, супроводжувані  гаслами, давно замінила вміло змонтована рекламна пропаґанда із вдало підібраним “репертуаром”, влада, як справедливо вважав Блез Паскаль, незмінно прагне майданності, публічної карнавальної видовищності, навіть епатажності. Тому вона і надалі “успішно” послуговується засобами карнавалізації, себто спирається на уяву та сенсаційність. Як наслідок — президенти дозволяють собі розмовляти кримінальним жарґоном; учасники з’їзду з`являються на публіці у смішних костюмах; обурена опозиція проводить мітинги, демонстрації, “ходи зі свічками”, встановлює пам`ятні таблиці жертвам чинного режиму, дотепний лялькар з Білорусі майструє вертеп “Парламент”, у якому депутати слухають задом, за що й одразу їх преміює президент країни; а у демонстраціях “за” і “проти” однаково патетично звучить: “Не допустимо кровопролиття!”, “Ні краплі крові за нафту!”і “Геть хот-доги!”
   АКТОРИ
Можновладці, навіть ті, що вписали в історію свої імена кривавими літерами, були вельми прихильні до лицедіїв. Найпідступніші з них ніколи не заперечували гри, любили влаштовувати “маленькі” стилізовані театральні вистави: “Умирають, бо винні. Винні тому, що так вирішив Калігула. А Калігула вирішує за весь світ. Отож, усі люди винні. З чого й випливає, що помруть усі. Це лишень питання часу й терпіння (Камю А. Вибрані твори: У 3 т.  Харків:Фоліо, 1996. Т.2. С. 28).
Час минає. Калігули лишаються… Можна навіть сказати, що усі глобальні конфлікти — це не просто війни народів чи ідей. Найбільшою мірою це конфлікти лідерів (їхніх образів).
Гітлер, Сталін, Муссоліні, Буш… Царі, імператори, диктатори, демократи, деґенерати…Королі, ферзі, фішки… Актори  великого сенсаційного дійства. Постаті з музею воскових ляльок — актори  великого сенсаційного дійства. Кожне їхнє слово — обряд, кожен вихід – вистава у камерному виконанні. Вогонь, руїни, люди тут, у політичному “вертепі”, правлять здебільшого за декорації. У центрі уваги — вершителі доль зі скипетрами, штандартами, гербами… Іще прижиттєво вони нагадують щось абсурдне химерно-монументальне. Театральне.
Найзадіяніші сьогодні “протагоністи” — Усама бен Ладен, Саддам Хусейн. Хто вони? Терористи чи привиди?  Реальні? Віртуальні? Виплід зовнішньої чи внутрішньої політики? А, може, — уособлення жаху? (Жах — лат. teror). Вигадка, химера, маячня пошматованої подіями свідомості? Багатоликі януси, багатоголові змії, мінотаври, що їх кожен з нас, зрештою, носить у собі. Умовно-інакомовно. Віртуально. Сценічно…
  ГЛЯДАЧІ
Хто по-шекспірівському, хто по-котляревському. Політична реальність давно сприймається у категоріях літературного жанру: звучать промови, лунають оплески, хоча всі прекрасно розуміють, що це  лише вміло поставлене видовище — гра. “Народ ніколи не поділяє до кінця пафосу  панівної правди. Тому “його реакція на політичний кіч повсякчас зберігає тверезе насміхання у ставленні до патетики”(Аверинцев С. С. Бахтин, смех, христианская культура / Бахтин М. М. Pro et contra. М., 2001. Т. 1. С.481). Реципієнт одягає традиційно-ритуальну маску розумного дурня, аби награною байдужою, веселістю знищити надмірну патетику, серйозність і страх: “Падайте, кабінети міністрів! Банкрутуйте, політики! Руйнуйтеся системи! Валіться, уряди! Розсипайтесь, партії! А мені вас не чутно!” (Пахльовська О. Координати болю  // Сучасність. 1993. №11. С. 41).
Справжнє переживається насамоті, всередині естетико-комунікативного світу особистості. Відтак на другому плані “постановки” “дійові особи” начебто презентують різний “репертуар”.  Внаслідок чого ”гра” може закінчитися трагічно.
І тут вчасно з‘являється “морфій” — ЗМК, котрі й стають медіатором між психологічним світом людини та соціальним. Вони “знеболюють” вплив, спрощують, реальність, словом — повертають карнавалові його справжнє трикстеризоване обличчя, перекодовуючи інформацію адекватно до рівня комунікативно-естетичного сприймання.
В інтерпретації ЗМІ, що виконують функції сучасного релаксаційого дублера (себто є одночасно амвоном, ареною, коном, стадіоном, іподромом, майданом і шаховою дошкою…), національна й загальносвітова трагедії миттєво трансформуються указкову чи детективну історію: кров перетворюється у вино, смерть вельми нагадує чергову реінкарнацію, а війна взагалі постає як всеохопна Вавілонська лотерея.
Чи не тому в сучасному медіапросторі політична тема не поступається популярністю навіть сексуальній.
  РЕАЛЬНИЙ ГРОТЕСКІЗМ
До речі, у плані видовищності (застосуванні спецефектів) сучасні медіа нічим не гірші за середньовічний майдан.
В інтерпретації техногенних ЗМІ події, що відбуваються у реальному житті, незмінно набувають вигляду реальних видовищ. З однією хіба що відмінністю: гротеск, доречний в організації майданного видовища, тут явно виходить з-під контролю, без перепон поширюючись за будь-які усталені межі: не дуже видовищні руїни, не вельми  ефектні катастрофи та не зовсім “естетично скривавлені” тіла.
Як результат, — незважаючи на нейтралізуюче посередництво техногенного медіуму, людство все одно “шкірою відчуває” СТРАХ (лат. TERROR).
  РЕАЛІЗМ (“EAST- WEST”)
Монотонно розхитується людський метронометр кривавого часу” — арабо-мусульманський світ. Замість Корану, там давно “штудіюють” АК- імітатор зрозумілішої мови. “Під час війни, —  пояснює кашмірський “герой”, — я навчився вбивати, захищати і заробляти гроші” (“На лінії вогню”. 4.04.02 (“Інтер”). Чудовий “бізнес”! Цікаво, який же його вартісний еквівалент? Літр крові чи карафка сліз? Не дивно, що традиційна формула арабського прощання “іди з миром” звучить сьогодні як посилання у матеріально-тілесний низ.
“Війна, як виявляється, узагалі не небезпечніша, аніж наша пасивність” (вислів міністра оборони США) (“Подробиці”, 08.02.2003, “Інтер”). Така собі гігантська оргія, що входить у життєвий та екранний простір разом з іншими reality show. Мінімум режисури. Максимум “до”,“після” і в “ремарках”.
Це неправда, що доба американського дикого заходу минула два сторіччя тому. Із незначними варіаціями та сюжетними відхиленнями “вестерн” продовжується. І, можливо, на нас чекає вершина голівудського кіновиробництва —  краса висадженого в повітря світу.
А поки що політична алегорична “п’єса” триває: трагічна міміка, благородні жести, активне жонґлювання словами. Але персонажі, схематизовані до уособлення добра і зла, все ще уникають розгульного “карнавального дійства”. Бо, як говорить Біблія, — на усе свій час. І як пише Коран: “Благословен той, в руках котрого влада”…(Коран, сура 67 “Влада” 1(1)).
 У чиїх же руках влада зупинити цю  “Вавілонську лотерею”, що, можливо, й ніким не нав’язана, а просто відповідає одвічній прихованій потребі людини у ризикові, небезпеці, грі? Вихід може бути елементарним — сприймати все не етично, а естетично: як своєрідне видовище, що дає змогу регулювати постановницький канон.
  РЕЖИСУРА
Хоча у сучасному світі щодо політики слово “режисура” вживається переважно із саркастичною інтонацією, вдала постановка та організація політичного життя є чи не єдиним способом підтримати авторитет влади. У компетенції режисера або іміджмейкера перетворити політичну подію в трагедію, комедію чи потішний фарс. Тут можливості електронних ЗМІ безмежні.
Останніми роками в Україні відбулося безліч подій, “видиму благопристойність” і “видовищність” котрих вдалося зберегти тільки “з подачі” мас-медіа: “77 осіб, серед яких 28 дітей, загинуло внаслідок катастрофи літака Су-27, що виконував фігури вищого пілотажу. … “Кольчужний” скандал став логічним продовженням торішнього “касетного … і образ України також не посвітлішав. … Аварії на шахтах та смерть шахтарів стали жахливою буденщиною. … Смерті перестали вражати. І це вражає!” (Балюк Наталія. 10 подій, що потрясли Україну // Високий замок. 2002. 26 груд.).
 Аби “пристойно” висвітлити подібний “бедлам”, ймовірно, потрібна режисерська майстерність та здатність розважити всіх. Так-так, саме розважити. Бо те, що відбувається довкола, а особливо у політичних кулуарах (рим. лаштунки), не може не цікавити, не дратувати, себто — не розважати (за словником) публіку. Це також одвічно притаманне людству.
Катастрофи, як і державні ритуали, церемонії приваблюють публіку натуральністю. Бо “виконавці” тут не актори, а справжні. Та й події, навіть “оброблені”, “театралізовані”— фраґменти реального буття.
Ще більшою мірою зацікавленість екранізованою політикою пояснюється  тим, що у незінтерпретованій медіареальності, на жаль, від минулого лишилися тільки бліді трансформації політичних акцій – атавізми колись видовищних дійств. Найчастіше ж усе зводиться до публічних офіційних промов. (У кращому випадку. У гіршому — починається з процесій, плакатів, транспарантів, вигуків, а закінчується — побиттям).
А ось римляни театралізували не лише видатні  святкові події, засідання сенату, що, зазвичай, відбувалися в амфітеатрі на форумі, а й буденні політичні акції. До речі, чи не є електронні мас-медіа чимось на кшталт сучасного форуму? Це важко допустити. Адже на часі медіапростір мало чим нагадує форум. Це радше перший поверх батуринського вертепу — фантасмагоричне поєднання усіх видів  трагічного та комічного, де сміхова, еротична, травестійна продукція виступає  сміховим дублером життя, а  програми політико-ідеологічного характеру “основним виявом” (сміховою паралеллю тут слід вважати власне “оригінал”, через його надмірну трикстеризованість).
За посередництвом ЗМК карнавал постає як карнавал! А це печально й трагічно.  Адже ментально явища політико-ідеологічної сфери завше сприймалися в Україні серйозно. І навіть традиції “західної шоуїзованої цивілізації” не спроможні нині асимілювати “сльозливі візії політичного кічу”.  Слід уточнити — на рівні свідомості, бо, виходячи за межі рекреативної функції,  масова культура поглинає політичну сферу суспільної діяльності. На думку Дж. Сітона та Б. Пілотта,  ”політика”, “культура” та “розваги”, трансльовані мас-медіа, не існують нині в окремих відділках, адже саме завдяки програмам розважального типу йде укорінення цінностей та ідеалів, які краще “споживаються”, коли загорнені у блискучу “упаковку маскульту”, аніж у вигляді програм верто політичного, пропагандистського характеру. Отже, хочемо ми цього, чи ні,  політика реальна й трансльована — суцільна гра.

Відгуки (1)

Анонім,