Обережно: шок-контент! Навіщо потрібна шокова терапія в ЗМІ

Дар’я Шабаниця

Опубліковано: 08-08-2019

Розділи: Агресія і тривога, За що критикують медіа?.

0

Термін «шокова терапія» має різні значення. В медицині це метод психіатричного лікування, при якому електричний струм пропускають через головний мозок людини. В економіці так називають комплекс радикальних реформ, спрямованих на виведення країни з кризи. В журналістиці цей термін також існує, та під ним розуміють використання шокового контенту для досягнення певного ефекту. Наскільки виправданим є його застосування у ЗМІ?

Чи містить матеріал контент не для вразливих, зазвичай зрозуміло із заголовку: переважно він або зазначає про вікове обмеження (наприклад, «Моторошна стрілянина у Техасі: опублікували перші відео з місця трагедії, 18+»), або має агресивну лексику (як-то «шокуюче», «страшне», «жахливе» фото чи відео тощо). У самому матеріалі часто додають попередження про насильницький характер візуального контенту. ЗМІ можуть також заблюрити фото та відео так, щоб суть зображеного залишалася зрозумілою, але подробиць видно не було (зокрема, як у статті, пов’язаної з бунтом у бразильській тюрмі).

Важко сперечатися з тим, що сучасний інформаційний простір перенасичений шоковим контентом. Журналістів часто критикують за зловживання такими візуальними матеріалами, але у деяких випадках вони не тільки доцільні, а й необхідні. Розглянемо випадки, коли використання шокового контенту є цілком виправданим.

Заради документалізму.

Якщо ми говоримо про війну, теракт, кримінальні злочини, смерть, стихійне лихо, аварію або будь-яку іншу катастрофу, то фото- й відеорепортажі з місця таких подій – це завжди матеріал не для вразливих. Але це реальність, хоча й моторошна, і суспільство має право бачити її такою, як вона є.

Шокову терапію з метою документального відображення дійсності активно використовували під час Майдану. Можемо простежити це на прикладі відеорепортажу про розстріл активістів снайперами, який вийшов в ефірі «24 каналу» 23 лютого 2014 року. Відео під назвою «Страшна правда» триває три хвилини, але залишає сильне емоційне враження. Воно демонструє страшні моменти тогочасних подій: вбивства та поранення, крики і кров. Цей репортаж точно не для тих, у кого слабкі нерви. Він шокує, але це події Майдану з погляду очевидців, які стали достовірною основою для журналістського матеріалу.

Звернемося до іншого прикладу. На сайті «Факти» було опубліковано підбірку під назвою «3 легендарні фото з Майдану, якими захоплюється весь світ». Одна зі світлин – пара чоловіків, що йдуть вулицею із закривавленими обличчями. «Це Микола Кузнецов та його син Ігор. Обидва науковці.  Їхні скривавлені обличчя потрапили на перші шпальти європейських видань», – читаємо у матеріалі. Емоційне навантаження фотографії і стало причиною її популярності: світлина буквально просякнута героїчним духом Майдану. Такий фактичний фотоматеріал ЗМІ просто не могли ігнорувати.

Щоб показати жах якогось явища і запобігти його повторення.

Шок-контент попереджає про можливість небезпеки і латентно акцентує увагу на тому, що біда може статися з кожним. Матеріали з місця аварій нагадують про пасок безпеки та увагу на дорозі. Репортажі про насилля та вбивства вчать бути особливо обережним. Візуальний контент щодо самогубств виховує почуття цінності власного життя. Наочне бачення моторошних подій дає аудиторії змогу пропустити їх крізь себе та уникати схожих обставин у майбутньому.

Щоб показати історії героїв.

Шокова терапія дозволяє максимально пройнятися людськими долями. При перегляді таких матеріалів важко залишатися байдужим. Так у статті «Стопа людини. Як через п’ять років повернувся додому з-під Іловайська боєць Руслан Дейнеко», опублікованої «Новинарнею», можемо прочитати про пошукові роботи останків тіла зниклого без вісти молодого бійця. Виявилося, що все, що від нього залишилося – це передня частина стопи. Тільки її вдалося привезти з поля бою та поховати. «1651 днів повертався Руслан додому. Кожна людина в день робить десять тисяч кроків. Він зробив 16 510 000 кроків вже після смерті», – такими словами закінчується стаття. Фотографія обгорілої стопи на чорній землі супроводжує її. Побачивши світлину, ми повною мірою усвідомлюємо, які страшні події відбуваються із солдатами на фронті.

Щоб привернути увагу суспільства до певної проблеми.

Шоковий контент підсилює емоційне враження, а отже, з більшою вірогідністю змусить аудиторію детальніше вивчати та обговорювати проблему. Для прикладу звернемося до подій на Фарерських островах, про які писали й українські ЗМІ. Кожного року фарерці традиційно вбивають китів, які наближуються до берега під час міграції. В умовах такої масової бійні морська вода червоніє від крові, а узбережжя завалене тушами вбитих тварин. Для нас це моторошне видовище, а для жителів острова – традиція, яка вже давно стала розвагою. Фонди захисту тварин та охорони довкілля, а також небайдужі до долі тварин люди борються з цим явищем, оскільки популяції морських створінь стрімко скорочуються.

Без фоторепортажів важко було б уявити, як виглядає така традиція в реальності, але побачивши ріки крові, сотні вбитих китів та щасливі усмішки на обличчях людей, стає ніяково. Одні з найбільш промовистих світлин китобійні опублікував фаререць Бенджамін Расмуссен. Хоча фотограф і погоджується, що в цьому видовищі є певна естетика (саме так, на його думку, у всій повноті проявляється культура його співвітчизників), але він розуміє, що така традиція може призвести до екологічної катастрофи. Бенджамін Расмуссен вважає, що його фотографії зможуть стати поштовхом до обговорення проблеми винищення китів.

Кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Дивитися чи слухати – особистий вибір кожного, але не піддаватися впливу медійної шокової терапії нам навряд чи вдасться.

Дар’я Шабаниця, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.