Свобода – одна з філософських категорій, вона означає можливість діяти за власним бажанням. Свобода слова, відповідно – можливість говорити те, що хочеш, у процесі комунікації. Серед теоретичних засад демократії особливе місце посідає рівноправний діалог влади і суспільства, який значною мірою забезпечується мас-медіа. Коли такого діалогу немає або він лицемірний, затиснутий і штучний, виникає загроза демократії, як останнім часом в Україні, що не може не викликати тривогу.

Запорізькі ЗМІ на тлі активного обговорення несприятливої політики нинішньої влади щодо мас-медіа (проте – як і завжди) виступають у ролі одних із найбільш консервативних, пасивних, безнадійно слухняних і тут я, аналізуючи ситуацію, мала би слідом за деякими провідними київськими інтернет-виданнями копнути ногою своїх колег, проте вирішила цього не робити. Мабуть, причиною послугувало прочитання книги Джона Дарема Пітерса «Слова на вітрі: історія ідеї комунікації». Сподобалась така думка: «Критика ЗМІ за увічнення структурної нерівності й несмаку є справедливою і потрібною. Проте такій критиці не варто забувати про нерівність, яка існує поза медіа, і несмак, який мимоволі наповнює наші серця».

Автор розглядає різні аспекти такого явища, як комунікація, детально зупиняючись і на досить несподіваних. Зокрема, у главі «Темний бік комунікації» вказує на те, що в розумінні цього явища існує певна «тиранія», яка виявляється у виставленні претензій тим, хто «неправильно спілкується», а по суті – просто не бажає спілкуватися. Насправді, окрім права на свободу слова, у людини має бути, і так би мовити, право на мовчання. Й іноді мовчання – ознака не стільки покори, скільки повного ігнорування іншого учасника діалогу. Якщо спроектувати цю ідею на наші реалії, то можна побачити в пасивності медіа, які орієнтуються на потреби своєї аудиторії, саме ігнорування народом української влади, від егоїзму та недоброзичливості якої ми фантастично втомились. Аполітичність, свідоме обмеження себе, приміром, спортивною тематикою або якимись обивательськими тривіальними речами, повне неприйняття намагань осмислити болючі питання, у виправлення яких уже ніхто не вірить, – такі настрої існують. Це відчувають викладачі журфаку, спілкуючись зі студентами, які після повернення з практики в запорізьких ЗМІ схильні вважати своїх університетських наставників наївними романтиками.

Нікуди правди діти: представники запорізької інтелігенції майже не читають запорізьких газет. Вони можуть зрідка переглядати їх, щоб іще раз пересвідчитись у тому, що їх читати не слід, а передплачують, у кращому випадку, одне з офіційних видань (вони пристойні і в них ще не вмерла українська мова), причому перевагу надають «Запорозькій Січі», в якій іноді з’являються блискучі матеріали Леоніда Сосницького. Цей журналіст частіше користується правом на свободу слова, ніж святим правом людини на мовчання, його сміливість у поєднанні з гострим і щирим пером принесли йому відомість і визнання – наприклад, він був переможцем конкурсу, який влаштовує інтернет-видання «Всеукраїнська експертна мережа» від Києво-Могилянської академії. На зустрічі зі студентами факультету журналістики Запорізького національного університету Леонід Сосницький зізнався, що сайт experts.in.ua для нього – віддушина, яка дещо компенсувала умови «жорсткої цензури», в яких він усвідомлював себе, працюючи заступником головного редактора газети міськради: за порадою начальства йому не раз доводилося замовкати і лише в Інтернеті були можливими публікації «без купюр».

Стверджувати, що в Запоріжжі свободу слова зовсім ніхто не відстоює, було б неправильно. На початку 2010 року в Запорізькому центрі молоді відбувся брифінг, на якому йшлося про створення громадської організації «Журналісти зо свободу вибору»; в квітні в Будинку преси проводилась прес-конференція на тему: «Боротьба зі свободою слова. Запорізький сценарій». Розмова на цих двох заходах (на щастя чи на жаль) була не абстрактною, а стосувалась конкретних прецедентів або перешкоджання роботі журналістів, або неприємних кадрових перетасовок.

У вересні 2010 року запоріжці дізналися про конфлікт навколо інтернет-порталу «ZaБор». Головний редактор і власник сайту Костянтин Алексєєнко влаштував прес-конференцію, на якій розповів про спроби цілеспрямованого знищення веб-ресурсу людьми, які збиралися контролювати інтернет-простір в період наближення виборів. Причина агресії полягала в тому, що на форумі порталу регулярно публікувалась інформація про чорний переділ власності, рейдерство і т. п. Костянтину Алексєєнку пропонували продати веб-ресурс, намагалися схилити до компромісу з умовою запровадження цензури на форумі. Відповіддю на незгоду стала DDos-атака. Навіть після відновлення сайту спроби хакерських втручань не припинились. У другій половині жовтня Інтернетом поширилась новина, в якій голова громадської організації «Журналісти за свободу вибору» Андрій Бартиш  повідомляв про те, що двадцять сім редакторів і рядових журналістів запорізьких ЗМІ підписали звернення до Президента України Віктора Януковича, губернатора Запорізької області Бориса Петрова і до Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації з проханням допомогти захистити медіапростір від подібного. Невдовзі після цього, говорилось у новині, розпочалися хакерські атаки на два інших запорізьких інтернет-видання – panoptikon.org та ps.zp.ua. Одна зі згаданих веб-адрес сьогодні не відкривається. Може тільки з мого комп’ютера?

Коли починають критикувати мас-медіа, а особливо їх рядових «солдатиків», часто забувають про такі важливі моменти. По-перше, ЗМІ – це соціальний інститут, який є невід’ємною складовою всієї соціальної системи країни. Як не можна вилікувати один орган, не приділяючи уваги всьому організмові, так само абсолютно неможливо «вилікувати» засоби масової інформації окремо від інших соціальних інститутів. По-друге, як би цинічно це не звучало, рядовий журналіст є по суті звичайним найманим працівником, якому треба отримувати зарплату, щоб прогодувати власну сім’ю, а не ангел з крилами, покликаний полягти в боротьбі за наше благополуччя, забувши про власні інтереси. Стан і обличчя наших медіа залежать більше від тих, хто платить, а не від тих, кому платять. Безумовно, професія вимагає сильної громадянської позиції, але далеко не всі журналісти і не завжди йдуть на бунт, і я б не стала їх за це огульно засуджувати.

Гіршим є те, що останнім часом культивується тип слухняного журналіста, який володіє мистецтвом інформування та разом із тим уміє віддано служити господареві. Не те, щоб зовсім бездумно, але, так би мовити, без зайвих думок. Журналістика і PR зливаються в одне, це дуже сумно і може призвести до того, що в майбутньому забезпечення права на свободу слова переродиться на чистої води показуху перед Заходом.

Мирослава Чабаненко, м. Запоріжжя

Comments are closed.