Свобода від цензури

Відкривати номер завжди відповідально: потрібно викликати той звук, у згоді з яким буде налаштовано увесь інтонаційно-смисловий ряд журналу. А доки готувався номер, відбувалося, як у «Репетиції оркестру» Фелліні: кожен учасник проекту прожив у словах, ідеях, текстах якийсь драматичний сюжет свого життя, густо насичений емоціями, творчими планами, заборонами та їх порушеннями.

Проект почався з того, що ми захотіли більше дізнатися про життя людей в різних регіонах України, краще зрозуміти процеси, що відбуваються в регіональних ЗМІ, обмінятися інформацією і говорити відкрито, дискутувати відверто.

Що далі ми просувалися, то більше розуміли, що формальне завершення проекту – всього лише один етап, що діалог не закінчено, і ми лише наблизилися до реальних проблем, лише почали зставити собі важливі питання.

Що вважати важливим у набутому досвіді?

Різноманітність. Поглядів, позицій, думок і сумнівів також. Неможливо позбутися сумнівів – вони допомагають фільтрувати інформацію і змушують думати. Неможливо сховатися від цензурного тиску й відсидітися в якомусь куточку країни. Немає такого місця, де буде краще, ніж у нас. Є люди із цілковито несхожим життєвим досвідом, які живуть в різних регіонах, але думають про те, як зробити медіа вільними. І це нас об’єднує.

За час проекту у молодих кримських журналістів зникли ілюзії про життя на заході України як про якийсь феномен, що протистоїть «острівному», Кримському. І ситуація з «львівським візитом» Ліни Костенко – ще одне тому підтвердження: неповага до права іншої людини мати свою думку не має місця проживання. Додам: і часових рамок теж. І Гоголя, і Шевченка багато хто не слухав. А потім ті, хто не слухали, лили сльози на граніт і зберігали високе мовчання. І лише з часом зрозуміли: річ не в письменнику на прізвище Гоголь, Шевченко, Костенко чи Ахматова. А в тому, що у когось із нас їх слова відгукнуться всередині, надихнуть бути сміливішим, кращим, щасливішим, а у когось – ні. Глухо! І безглуздо силувати себе і примушувати любити літературу. Тому що оце священне право – вибирати свого автора, своє слово, свою думку – використовують лише ті, для кого є важливою свобода самовираження, свобода слова та свобода вибору.

Досвід, набутий у проекті «Рухаймося проти цензури!», підштовхнув до розуміння себе і свого місця, додав вміння вибирати виважені аргументи для обґрунтовування своєї позиції. Адже ми вже майже звикли до думки про те, що журналіст – отакий собі борець за правду, агітатор за свободу слова. Але ми ще не пройшли той досвід становлення журналістики, коли потрібно доводити своєму редактору, видавцю, продюсеру, що ти можеш, що вибрати слід саме тебе, а не когось іншого. Ми ще не працювали в умовах жорсткої ринкової конкуренції.

Чи вдалося учасникам проекту відкрити для себе щось нове? Так. Стало цілком очевидно, що не буває журналістики «столичної» та «провінційної». Тому що кожен з нас – творець одного великого простору, і навіть якщо він не чує свого сусіда, свою людську користь має усвідомлювати. І не захищатися. Не захищатися від променів слави «зірок», не ставати в позу «ми тут краще бачимо, не те, що ви там, у столиці…». Не підлещуватися до знаменитості «та куди вже нам…». Адже річ не в статусності. А в тому, що, не пов’язуючи себе з єдиним цілим – інформаційним полем країни – ми не пов’язуємо себе із цінностями журналістики як професії. Більше дивимося на обличчя. Менше на факти та вчинки. Менше віримо в силу свою і тих, хто працює в регіонах.

Може, варто ввести заборону на позначення журналістами себе в якомусь окремому локусі? Ідентифікувати себе, як репортер, кореспондент, економічний оглядач, кінокритик, наприклад…

Які надії подарував цей проект?

Протистояння цензурному тиску – це протистояння інертності мислення, відмова бути обмеженим рамками встановленого кимось сценарію життя, це підтвердження права на реалізацію своєї творчої природи і –  повернення до головного: піклування. Про свою совість, свій дім, свою сім’ю, свою справу.

Це повернення до нормальності життя без замовчувань в медіатекстах, документах, народній пам’яті.

Забуття ж робить нас поступливими і некритичними, готовими віддати найцінніше – свою думку, своє право мати і бути.

Хочеться вірити, що всім нам вистачить мудрості і терпіння, волі і рішучості, щоб пройти важкий період дорослішання Української журналістики і не перетворитися на вічного студента.

Номер підготовано в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні

Відгуки (1)

Анонім,