Українська блогерка та інтерв’юерка Раміна Есхакзай вирушила до Афганістану, країни, де після приходу до влади руху Талібан, громадян, особливо жінок, суттєво обмежили у базових правах та потребах. Спецвипуск із Кабулу отримав широкий розголос і позиціонувався як спроба показати країну зсередини.

Афганістан у кадрі Раміни виглядає тихим, вуличним, майже мирним — кав’ярні працюють, чоловіки жартують та усміхаються, жінки інколи з’являються в салонах краси. Але між цим і реальністю, де право голосу відбирають, освіту забороняють, а свободу вимірюють довжиною хіджабу, пролягла небезпечна межа. Чи не створює спецвипуск ілюзію нормальності там, де діє жорстка система обмежень?

Країна, від якої світ звик відвертатися, раптом опинилася в центрі української уваги. Спецвипуск Раміни Есхакзай про Афганістан став одним із тих медійних продуктів, що претендують на унікальність уже самим фактом свого існування. Це перший випадок, коли українська інтерв’юерка особисто вирушає до країни під владою Талібану, щоб показати, як живуть люди, зокрема жінки, яких за останні роки режим майже повністю позбавив базових прав.

Раміна починає з екскурсу у минуле. Вона показує, яким був Афганістан до приходу радикального ісламістського руху: жінки у відкритому одязі, мають право на освіту, роботу, активну участь у суспільному житті. У відео далі — кадри сучасного Кабулу: озброєні люди на вулицях під прапорами Талібану, неконтрольований трафік на дорозі, відсутність жінок у публічному просторі, та погляди чоловіків, приковані до Раміни.

У матеріалі блогерка спробувала висвітлити ті аспекти життя, які глядач під стереотипним сприйняттям може не очікувати побачити: жінки проводять час у звичних нам кав’ярнях, які Раміна навіть порівнює із київським закладом, мають можливість зробити процедури у салонах краси, на рівні не гіршому, аніж в Києві чи будь-якій столиці Європи, громадяни займаються спортом зранку у парку, жінки в тому числі, щоправда окремо від чоловіків.

Журналістка коментує: “Не дуже зараз гарні умови для життя тут для дівчат… Не життя, а правила для дівчат, але вони живуть, п’ють каву, ходять в кафе, так само як і ми”. Здається недоречним порівняння життя жінок із європейської країни, які жодним чином не обмежені у пересуванні, перебуванні на вулиці, своїй публічній діяльності, виборі одягу тощо, з країною, де жінки обмежені у майже всіх базових правах, а кількість абсурдних заборон лише зростає, з нового, наприклад, в університетах заборонили навіть навчання за книгами, що написала жінка. Поза відеорядом залишається головне: інтерпретація, аналіз, причини та наслідки. Деякі явища висвітлюються надто однобоко та необ’єктивно.

Проблема не в тому, що Раміна показує кав’ярні й салони, вони справді існують. Проблема в тому, що вони можуть стати однією з небагатьох картинок, які глядач винесе з Афганістану, а рух Талібану зможе використати у своїй пропаганді. Без бекґраунду — це не репортаж, а візуальна поверхня, де життя жінок здається майже звичним, хоча ресурси правозахисних організацій свідчать про інше. Відео не згадує системні випадки насилля, відсутність медицини, випадки примусових шлюбів, заборону університетів для жінок.

За рахунок емоційної мотивації авторки — це земля її батька, її коріння, її приватний інтерес — від журналістського матеріалу очікується інше: глибина, розмаїття голосів, перевірений факт.

У відео присутні інтерв’ю, що додають унікальності матеріалу. Зокрема журналістки Нілофар, яку намагались вбити таліби за те, що вона багато років боролася за права жінок в Афганістані. Жінка розповідає про труднощі нерівності у дитинстві та те, як їй доводилось притворятись хлопчиком, аби жити повноцінне життя.  Окрім того, Раміна спробувала взяти інтерв’ю у чоловіків на вулиці, вони пояснили, чому ж їхнім сестрам, жінкам чи мамам не можна показуватись на вулицях без супроводу чоловіка, мовляв така культура. А ось жінки зніматись не погоджувались. Також героями матеріалу стали два військових:  колишній розвідник радянської армії з Донецька на ім’я Олег та колишній командир моджахедів Саїд, що колись воювали один проти одного, а зараз стали друзями. Проте це інтерв’ю не дає однозначного враження, адже, можна побачити небезпечний для суспільства меседж: Саїд заявляє, що не бачить великої різниці між українцями та росіянами і говорить про «слов’янський народ» загалом.

Варто відмітити побудову матеріалу, на екрані глядач бачить досить якісну картинку, уривки історичних кадрів для контексту, акуратно вибудовану хронологію та вже впізнавану інтонацію ведучої. Попри це для багатьох глядачів стало не зрозумілим, що ж власне Раміна хотіла донести своїм матеріалом. Адже кожен журналіст створюючи масштабний матеріал, в першу чергу думає про те, яку функцію він виконує для суспільства, які меседжі донесе та кому буде корисним.

Реакція аудиторії на YouTube це підтверджує. Під відео з’являються коментарі, у яких користувачі вказують, що матеріал подає ситуацію надто м’яко, робить акцент не на трагедії, а на деталях побуту, що більше нагадує тревел-огляд, ніж документальне свідчення.

«Жінки живуть у неволі, мають прикидатись хлопцями, щоб їх не вбили, але з маніком і кавою? Злочинності нема, але руки відрубують. Що це за зміщення акцентів?» — пише одна з глядачок. І це питання не про тон матеріалу, а про відповідальність журналістської подачі.

Наприкінці Раміна підбиває підсумки: «Я бажаю жінкам Афганістану і мóлоді все-таки відстояти своє право на сучасність і ця країна, ресурси, люди можуть зажити не гірше Дубай. Але треба почати робити те, що хочеться, дійсно, і не думати про те що подумають люди, і я думаю буде гарно». Цю думку складно назвати вичерпним підсумком журналіста для свого репортажу, що базується на зібраному фактажі, інформації від різних сторін. Це особиста думка, що не запускає механізми глибокого аналізу та не дозволяє глядачу побачити повну картину. Наче враження туриста, який провів у країні короткий час і не мав змоги побачити те, що не лежить на поверхні. Якщо спецвипуск і є репортажем — це репортаж про подорож, а не репортаж про систему.

Абсолютно незрозуміло, що мається на увазі під висловлюваннями “треба почати робити те, що хочеться”, адже проблема Афганістану під режимом Талібану не заключається у тому, що люди не бажають робити те, що хочуть чи не надто намагаються вибороти незрозуміле “право на сучасність”. Вони просто не мають на це права. Мова йде про жорстокий режим, який пригнічує людей і щодня чинить злочини проти людей. Тож меседж журналістки вкотре породжує дисонанс. І саме тому виникає запитання — не що побачила Раміна, а чого вона не показала.

Матеріал важливий, бо він унікальний. Але унікальний не завжди означає об’єктивний, етичний та вичерпний. Він дає змогу глядачеві «побувати» у Кабулі, але не дає розуміння, що означає жити там щодня, бути жінкою, порушити правило, відмовитись від паранджі, вийти без чоловіка, захотіти навчатися. І поки ці питання залишаються поза кадром — спецвипуск Раміни залишається передусім медійним явищем, а не репортажем, що описує реальність.

Христина Левус, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.