Навряд чи у своїх текстах українські журналісти назвуть американця Пітера — Петром, а поляка Анджея — Андрієм. Це ж очевидно: імена іноземців підлягають транслітерації і не перекладаються. Проте щойно йдеться про діячів з Росії, у стрічках українських новин починається дивне зближення: «Владіміри» стають «Володимирами», а «Алєксєі» — «Олексіями». Англійські, польські чи французькі імена ми транслітеруємо. Російські ж — перекладаємо, фактично українізуючи їх. Чому українські медіа досі керуються правилом, яке штучно зближує нас із ворогом, і хто з редакцій вже наважився на бунт проти застарілої норми правопису?

Пастка правопису — § 144

Якщо звернутися до чинного Українського правопису 2019 року, то стає зрозуміло, що формально випускові редактори нічого не порушують, називаючи Путіна «Володимиром». Параграф 144 прямо зазначає: «Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками». Ключове тут — «за традицією». Але чия це традиція і коли саме вона була сформована? Вочевидь, ідеться про пережиток радянської мовної політики, головною метою якої було злиття «братніх народів» у єдиний соціокультурний простір. Фонетично-морфологічний переклад імен роками виконував функцію стирання кордонів — і лінгвістичних, і ментальних.

Показово, що ще у 2017 році, задовго до ухвалення чинної редакції правопису, відомий мовознавець Олександр Авраменко в інтерв’ю «Укрінформу» коментував цей парадокс. Відповідаючи на логічне запитання журналіста, чому ми не перекладаємо Джорджа Буша як «Георгія», але пишемо «Володимир Путін», він висловив надію на майбутні зміни: «Згідно з чинним правописом, треба писати «Володимир Путін». У новому правописі, можливо, буде «Алєксандр Пушкін» і «Владімір Путін». Так, на жаль, — це радянська традиція, але ми маємо дотримуватися норм». Новий правопис таки ухвалили у 2019 році, проте сподівання виявилися марними: комісія залишила цю норму недоторканою. Правило, що десятиліттями виконувало функцію штучного зближення, просто перекочувало в сучасний словник. Продовжувати покірно слідувати цій «традиції» сьогодні — означає добровільно утримувати агресора у своєму інформаційному полі. Коли медіа пише «Олексій», авдиторія може підсвідомо сприймати фігуранта новин як когось зрозумілого, «свого». Написання ж «Алєксєй» миттєво створює необхідну психологічну дистанцію — це іноземець, представник іншої держави та культури.

Суспільство це теж розуміє: у 2023 році на сайті Кабінету Міністрів України була зареєстрована офіційна електронна петиція з вимогою скасувати переклад імен «для чіткої ідентифікації народів». Це доводить наявність запиту на деколонізацію нашої стрічки новин.

«Через такі переклади створюються передумови для асиміляції і, як наслідок, хибного враження, що українці і росіяни — це один народ, адже імена у них нібито однакові», — зазначає автор петиції В. В. Слива.

Словники за своєю природою консервативні, вони фіксують зміни роками і часто відстають від динамічної реальності. Звісно, слідувати офіційним нормам найпростіше, адже це знімає питання до грамотності. Однак варто усвідомлювати: словники створюють базис, тоді як редакційну етику та політику формують безпосередньо журналісти та медійники. В умовах війни, коли кожне слово є маркером, українська медіаспільнота має достатньо суб’єктності, щоб брати ініціативу у свої руки. І деякі видання вже доводять це на практиці.

Хто вже наважився на бунт проти застарілої норми

Якщо сьогодні погортати стрічки новин провідних національних видань, можна побачити різні позиції української журналістики щодо написання імен росіян. З одного боку, такі великі медіа, як «Суспільне», «Радіо Свобода» чи «Укрінформ», зазвичай дотримуються «традиційних норм» правопису, перекладаючи імена російських політиків. З іншого боку, низка впливових редакцій свідомо порушує словникові правила, бо написання «Владімір Путін» чи «Сєрґєй Лавров» — це не недогляд коректора, а чітко артикульована редакційна політика.

У новинах «Суспільного» Путіна зазвичай називають «Володимиром».

Медіа Zaxid.net не українізує ім’я Путіна.

Медіа з іншого табору доводять: відхід від словника не руйнує тексти, а навпаки — робить їх інформаційно точнішими та безпечнішими. Наприклад, видання Zaxid.net свідомо та послідовно пішло шляхом транслітерації. У їхніх новинах російські діячі фігурують винятково як «Владімір» чи «Сєрґєй», що одразу маркує ворогів як іноземців. Системно дотримується такої позиції і українськомовна версія видання Kyiv Post.

Проте справжнім авангардом цього лінгвістичного спротиву можна вважати журнал «Український тиждень». Редакція видання принципово запровадила транслітерацію російських імен у свій внутрішній стильбук ще задовго до повномасштабного вторгнення. Для «Тижня» написання «Владімір Путін» роками було чітко артикульованою антиколоніальною позицією.

«Український тиждень» почав транслітерувати російські імена (наприклад, Путіна) ще до 2014 року

Таким чином видання послідовно вибудовувало ментальний кордон, демонструючи, що мова може слугувати інструментом захисту та відокремлення, і російські політики не мають права на «одомашнення» в українському просторі. Навіщо ділитися нашими питомими іменами з агресором, якщо можна звести психологічну стіну декількома літерами?

Серед українських медіа є ще одна, третя, позиція щодо написання імен росіян — невизначено-непринципова. Якщо проаналізувати стрічки новин багатьох популярних порталів, нерідко можна натрапити на парадокс: в одній новині Путін фігурує як «Володимир», а вже в наступному матеріалі з того ж сайту — «Владімір». Наприклад, під час перегляду сайту LB.ua можна помітити, що видання не має єдиного стандарту щодо написання імені російського диктатора — ймовірно, все залежить від конкретних журналістів чи редакторів.

Видання LB.ua використовує обидва варіанти написання імені Путіна.

Страх «покручів» та стандарти мовознавців

Попри очевидну потребу в інформаційному дистанціюванні, чинна норма правопису має захисників серед українців, зокрема й мовознавців. Звісно, їхня позиція ґрунтується не на бажанні зблизитися з ворогом, а на цілком професійному прагненні зберегти фонетичну та морфологічну структуру української мови. Цю думку чітко артикулювала філологиня та літературна редакторка Ольга Васильєва у матеріалі для видання «Главком». Вона зазначає:

«Називаючи Володимира Владіміром, ми легітимізуємо російську фонетику в українській мові». Мовознавиця вважає помилковою передачу оригінальної російської вимови в українських медіа, зокрема, наводить тезу професора Пономарева: «Жодних Владімірів! Я шаную журнал «Український тиждень», але вони там до ручки доходять – пишуть, наприклад, Барісав. Ну це ж кошмар якийсь. Росіяни ніколи не передаватимуть ім’я Довженка по-українськи Олександр, а напишуть Александр, і правильно зроблять. Тому ми їхнього Пушкіна повинні писати Олександр. Треба відтворювати за законами мови, і ми це робимо взаємно».

Відповідно до цього підходу, пряма транслітерація сприймається консервативною частиною спільноти як творення «неоковирних покручів», що ламають звичну мелодику нашої мови. Це раціональний академічний підхід. Проте в умовах війни суто філологічні аргументи стикаються з реальністю медіаспоживання та медіагігієни, де питання позиції, ідентичності та інформаційної безпеки виходять на перший план.

Ольга Васильєва апелює до того, що ми адаптуємо імена всіх іноземців під свою фонетику — наприклад, пишемо «Вашингтон», а не «Уошінґтон». Звісно, мова завжди підлаштовує чужі звуки під себе. Проте є принципова різниця між фонетичним пристосуванням та семантичною заміною. Ми адаптуємо звучання імені George як Джордж, але ми не замінюємо його на українського Георгія. Тоді як у випадку з російськими іменами відбувається саме заміна: ми не пристосовуємо звучання імені Владімір, а підміняємо його власним — Володимир. Таким чином, ми не просто спрощуємо вимову, ми позбавляємо носія імені його іноземної ідентичності, штучно «вписуючи» його у наш культурний простір

Бажання зробити ім’я ворога «милозвучним» для нашого вуха може грати з нами злий жарт. Та сама фонетична незвичність чи навіть різкість, якої уникають консервативні мовознавці, — це і є необхідний ефект. «Владімір» чи «Сєрґєй» у тексті новин повинні змушувати авдиторію злегка «перечепитися» поглядом, нагадуючи, що перед нею — не просто людина зі зрозумілим іменем, а іноземний суб’єкт, представник ворожої держави.

Відмова від перекладу російських імен у новинах — це не порушення правил, а маркер професійної та національної зрілості. Досвід редакцій, які вже обрали шлях транслітерації, доводить: читач швидко адаптується до нових норм, якщо вони логічні та послідовні. Мова залишається нашим важливим кордоном. І щоб його захистити, українським журналістам не варто ховатися за застарілими параграфами правопису та нарешті взяти на себе відповідальність за те, кого ми пускаємо у свій інформаційний дім: абстрактного сусіда «Володимира» чи іноземного диктатора «Владіміра».

Анастасія Каднікова, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.