Фільми жахів як осучаснена казка (частина друга)

Ольга Петрунько – канд. психол. наук, ст. наук. співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПНУ, м.Київ

Опубліковано: 11-11-2008

Розділи: №01, Агресія і тривога.

0

Аналогічні прийоми психологічного захисту закладені й у “страшних” казках, які дорослі читають дошкільнятам. Зло у цих казках, зазвичай, не є людиною і живе далеко від людей;  зустріч з ним майже завжди відбувається не з його ініціативи; воно не з’являються раптово, а попереджає про свою появу, тому до його приходу можна підготуватися, від нього можна врятуватися. Воно може бути не лише злим, а й добрим, якщо дотримуватися певних правил спілкування з ним. Головний герой, що є однозначно сильнішим і достойнішим, здобуває заслужену перемогу. Це гарантує традиційний для казки щасливий кінець, який є достойною винагородою слухачеві за пережитий ним емоційний дискомфорт. І знову ж таки казку дитині читає добре знайома людина і тому боятися нема причин.

Природна потреба дитини в інформації “страшного” змісту відображена у традиційному дитячому фольклорі у вигляді відомих дитячих “страшилок”, які передаються з покоління в покоління дітей усним шляхом і є особливо актуальними від 6-7 до 11-12 років. Практично всі діти цього віку переповідають одне одному численні історії про “чорне простирадло”, “червону пляму”, “чорну руку” тощо. На думку відомої дослідниці дитячої психіки М.В.Осоріної, саме на цьому віковому проміжку відбувається опрацювання природних дитячих страхів та їх символічне перероблення на рівні колективної дитячої свідомості, і “страшилки”, як важливий атрибут дитячої субкультури, є ефективним інструментом, що уможливлює успішний хід цього важливого процесу  [8].

Завдяки досвідові подолання первинних дитячих страхів, отриманому дитиною в процесі опрацювання казок і “страшилок”, урізноманітнюється й удосконалюється арсенал психотехнічних прийомів захисту власного “Я” від впливу інформації, яка здатна спричинювати тривогу, страх та інші неґативні переживання. Озброєна цими прийомами дитина практично готова до сприймання емоційно й психологічно більш навантаженої інформації “страшного” змісту, і фільмів жахів також. Ми переконані, що поява й утвердження в сучасному кінематографі жанру жахів є явищем не випадковим і цілком закономірним: коли б не фільми жахів, то відведену для цього феномену нішу людство заповнило б чимось іншим, аналогічним. У зв’язку з цим ми пропонуємо розглядати ці фільми як осучаснену “страшну” казку, що виникла в епоху розквіту кіномистецтва, вибудовується згідно зі специфічними правилами жанру і доноситься до масового глядача за допомогою сучасних електронних ЗМІ. Як і належить “страшній” казці, ці фільми містять у собі певний розвивально-виховний потенціал. Вони дають дитині змогу без серйозного ризику для себе опрацьовувати онтогенетично пізніші вікові страхи, отримуючи в результаті додатковий досвід пізнання себе й світу довкола.

Як стверджують дослідники мітів, люди будь-якого віку потребують “страшної” казки. На думку К.П.Естес, присутні у казках та мітах жорстокі мотиви є засобом привернути увагу людини до серйозних помилок, яких вона припускається при вибудовуванні власного життя і які становлять загрозу її суб’єктивної цілісності [13]. У разі виникнення такої загрози надіслані звище жорстокі випробування сиґналізують про те, що щось негаразд, що час переглянути свою життєву позицію, переглянути цінності, негайно виправити допущені помилки. Інакше руйнується людська сутність, закономірним результатом чого є підкорення підступному джерелу зла. Це стосується й фільмів жахів: страшні випробування у цих фільмах випадають на долю героїв після того, як ті починають діяти всупереч певним правилам або приймають неузгоджені із загальноприйнятими людськими цінностями рішення.

Однак значення таких художніх творів для становлення особистості значно легше визнають художники і кінематографи, ніж учені. Українські педагоги і психологи твердять, що жодного позитиву фільми жахів не мають і нічого, крім неґативних наслідків для психіки дитини, не несуть. Або ж ставлення до цих фільмів виглядає невизначеним і вкрай обережним. З одного боку, особистість начебто визнається істотою, від природи наділеною вищою мудрістю, яка дає їй право самостійно творити своє життя, а з іншого — завжди імпліцитно присутні страх за дитину, недооцінка її адаптаційних здібностей, сумніви в її спроможності до самостійних учинків, а також надмірне прагнення обмежити її дії, якомога більше відгородити від життєвих перипетій та “небажаних” впливів.

Почасти у зв’язку з цим сьогодні у сучасному українському суспільстві існує тенденція істотно переоцінювати негативні наслідки впливу фільмів жахів на психіку дитини. Поряд з цим існує й інша тенденція — істотно недооцінювати інші, не менш важливі чинники. По-перше, значно недооцінюються психофізіологічні можливості дітей, а їхня психіка вважається значно вразливішою, ніж це є насправді. По-друге, недооцінюється значення для дитини таких важливих чинників, як сімейна ситуація, в якій зростає дитина, а також оточення, в якому відбувається її соціальне життя. Зі спеціальної літератури відомо, що саме несприятливі родинні стосунки, асоціальне оточення, незадовільне становище дитини у референтній групі тощо відіграють провідну роль у формуванні таких рис характеру, як аґресивність, жорстокість, нечутливість до чужого болю [1; 5; 10; 11]. Однак дорослим легше пояснити небажану поведінку дітей деструктивним впливом “агресивного” телебачення, ніж визнати, що власний внесок у виховний процес був недостатнім і неефективним. Нині чи не ознакою гарного тону стало звинувачувати телебачення в нерозбірливості, в тому, що воно “без почуття міри та відповідальності перед підростаючим поколінням розтліває дитячі душі зразками насильства, аморальності й бездуховності”, та дорікати “поганій” владі за нездатність впливати на сучасний кіноринок з панівними там законами наживи.

Звичайно, і цього не можна заперечувати, різні фільми жахів здатні неоднаково впливати на різних дітей і за різних обставин певні неґативні наслідки перегляду їх дітьми є цілком можливими. Тож важливо усвідомити, в якому разі побачене на телеекрані допомагає дитині оволодіти неґативними емоціями, зокрема, емоцією страху, а в якому, навпаки, активізується стан тривоги, страх стає некерованим, стимулює дитину до постійного пошуку небезпеки (навколо себе чи в собі самій), спричинює неадекватну поведінку. Тобто постає питання про умови, за яких вплив фільмів жахів є розвивальним, виховним і призводить до формування нового позитивного досвіду, і за яких він призводить до патологічних змін.

З нашого погляду, характер впливу того чи того фільму жахів на психіку дитини зумовлюють три основні чинники: 1) драматургічні, художньо-естетичні, психологічні, технічні та деякі інші характеристики фільму; 2) індивідуальні особливості глядачів, передусім емоційно-психологічна зрілість, сформованість системи особистих моральних цінностей тощо; 3) особливості ситуації, в якій відбувається перегляд фільму дитиною. З огляду на це ми виділяємо кілька чинників ризику, які здатні зумовити неґативні наслідки перегляду фільмів жахів дітьми.

Першим, найголовнішим, з нашого погляду, чинником ризику є порушення авторами фільму традиційних правил казкового жанру. Як свідчать проведені нами емпіричні дослідження, найнебезпечнішими для дитячої психіки можна вважати фільми, в яких “страшний” персонаж, що уособлює джерело зла, схожий на людину; якщо він здатний діяти не лише у вигаданому світі, а й у реальному житті, серед людей; якщо від нього неможливо врятуватися і його неможливо перемогти; якщо він з’являється без попередження і в будь-який час; якщо він чинить зло всім, незрозуміло чому, навіть коли не порушено жодних правил, домовленостей та заборон; якщо він завдає збитків не стільки фізичній, скільки духовній сутності людини; якщо він завдає своїм жертвам тривалих мук і страждань; якщо може перетворювати своїх жертв на істоту, подібну до себе; якщо здатний перевтілюватися в добре знайому людину і чинити зло від її імені тощо. Також неґативно впливають на психічний стан дитини загибель позитивного героя та відсутність у фільмі “хорошого” кінця, коли добрі сили одержують справедливу перемогу над злими.
Другим чинником ризику є реалістичність зображуваних у фільмі героїв та подій. Що реалістичніше виглядають на екрані персонажі, які уособлюють собою джерело зла, то більш людиноподібними вони є, то більше вони зачіпають глибинні внутрішні переживання дитини і, відповідно, що більший вплив здатні чинити на її емоційний стан та її внутрішній світ загалом.

Третім чинником ризику є особливості демонстрованих у фільмі сцен насильства, зокрема, психологічна їх невиправданість, очевидність його смакування, тривала демонстрація страждань жертви насильства тощо.

Четвертим чинником ризику є несприятлива ситуація перегляду фільму. До несприятливих обставин ми відносимо передусім перегляд фільму без отримання дозволу батьків чи інших дорослих; перегляд фільму наодинці; відсутність можливості під час чи невдовзі після перегляду обговорити побачене в фільмі з батьками, іншими близькими людьми чи однолітками.

П’ятим, украй важливим чинником ризику є психологічна неготовність глядачів сприймати фільми жахів та конструктивно опрацьовувати інформацію, яку вони містять. Першою причиною такої неготовності є причина урбаністичного характеру. Її зміст полягає у тому, що багато сучасних дітей практично не мають змоги без нагляду дорослих гратися в традиційні колективні ігри, переповідати один одному традиційні “страшні” історії, відлучатися з групою однолітків за межі свого двору в пошуках нових і незвичайних вражень. Це не сприяє успішній соціалізації дитини, неґативно впливає на формування “Ми—відчуття”, переконання, що ти не одинокий і що навколишній світ є не лише ворожим, гальмує трансформування природних дитячих страхів у конструктивне почуття особистої перемоги над власною слабкістю тощо. Другою причиною є причина педагогічно-виховного характеру. Вона полягає в тому, що стривожені через несприятливі соціально-економічними умови життя, занепокоєні розв’язанням побутових проблем батьки, з одного боку, приділяють своїм дітям значно менше часу, ніж це потрібно для їх виховання, а з іншого — мимоволі виховують подібних до себе, невпевнених і тривожних дітей. Зв’язок, що існує між тривожністю батьків та їхніх дітей вважається нині експериментально й клінічно доведеним. Третьою є причина індивідуального, особистісного характеру. Психіка кожної людини є явищем індивідуальним, що має власні параметри чутливості до різноманітних впливів та власний арсенал засобів виходу з несприятливих ситуацій. З нашого погляду, вочевидь “поганих” ситуацій чи “поганої”, деструктивної інформації, як таких, не існує. Існують неоднакові способи реаґування на них. З однієї й тієї ж ситуації різні глядачі здатні винести неоднаковий досвід. Дехто отримає гарний урок на майбутнє і збагатиться новим знанням і новим конструктивним досвідом. Однак знайдеться й такий, що переживе потужний стрес і виявлятиме в наступному навіть у віддалено подібних ситуаціях неадекватні фобічні реакції. Украй несприятливими для перегляду фільмів жахів є надмірна емоційна чутливість дитини, її неготовність переживати сильні емоції; високий рівень особистої тривожності; недостатня сформованість мотиваційної сфери, ціннісних орієнтацій та світоглядних установок; наявність яскраво виражених акцентуацій характеру; психічні розлади ендогенної й екзогенної природи.
Шостим чинником ризику є надмірне захоплення дитиною фільмами жахів, коли воно відбувається на збитки іншим видам діяльності й розваг. Можна впевнено говорити про те, що в питанні про необхідність обмеження загальної кількості цих фільмів у сукупному телевізійному інформаційному продукті між противниками і прихильниками фільмів жахів сьогодні досягнуто найбільшої згоди.

Нарешті, окремим важливим чинником деструктивного впливу фільмів жахів на дитячу психіку є перевантаження того чи того фільму потужними звуковими та світловими спецефектами. Деструктивний вплив таких ефектів неодноразово підтверджений спеціальними дослідженнями та житейськими спостереженнями.

Отже, як і належить “страшній” казці, фільми жахів містять у собі певний розвивально-виховний потенціал. Найактуальнішими вони є в молодшому шкільному та підлітковому віці, коли закріплюються сформовані в дошкільному дитинстві уявлення про добро і зло, проживаються природні дитячі страхи, характерні для цього вікового періоду, а також особливо вираженою є потреба в нових, нетрадиційних знаннях, у незвичайних враженнях і переживаннях. Із дорослішанням дитини фільми жахів втрачають соціалізуючі функції. Потреба в них зменшується, поступаючись іншим потребам, характерним для наступного вікового періоду. У житті дорослої людини часів постмодернізму фільми жахів відіграють ту карнавальну функцію, яку в епоху мітологічної культури відігравали санкціоновані суспільством розважальні заходи.

Як будь-який інший продукт людської творчості, фільми жахів містять у собі певний деструктивний, руйнівний потенціал. За умов дії наведених вище чинників ризику цей потенціал здатний актуалізуватися. У такому разі фільми жахів як жанр кіномистецтва втрачають своє позитивне значення і перетворюються на потужний неґативний чинник впливу на психіку і поведінку дитини, передусім на емоційно-почуттєву та морально-ціннісну сфери її життя. Урахування цих чинників батьками, які найкраще знають особливості власних дітей і наділені правом та відповідальністю за їхнє виховання, має додати їм упевненості під час прийняття зваженого рішення про надання дитині дозволу на перегляд фільмів жахів, а також про те, які з цих фільмів потенційно можуть становити для дитини найбільшу небезпеку.

Астафьев В.М. Тревожность у детей.  М., 2001.
Бронфенбреннер У.  Два мира детства (дети в США и СССР).  М., 1976.
Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека.  М., 1990.
Влияние средств массовой комуникации на интересы детей и молодежи: Сб. науч. трудов.   М., 1989.
Захаров А.И.  Как помочь нашим детям избавиться от страха.  СПб., 1995.
Иосифян С.А., Петровский В.А. Кинематограф: детский и подростковый зритель // Социс.  1995.  №3.
Китаев-Смык Л.А. Психология стресса.  М., 1983.  368 с.
Осорина М.В. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых.  СПб., 1999.
Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст.  Львів, 1996.
Прихожан А.М. Тревожность у детей и подростков: психологическая природа и возрастная динамика. — Москва; Воронеж, 2000.
Развитие личности ребенка / Массен П.Х. и др..  М., 1987.
Скуратовський В.Л. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція: У 2ч. К., 1997. Ч. 1.  
Эстес К.П. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. Пер. с англ.  К., 2000.

Comments are closed.