Онкологічні захворювання є однією з найбільш поширених причин смерті в світі, тож не дивно, що в медіа можна знайти достатньо дописів, присвячених «боротьбі людей з цією недугою». Як саме зображають онкопацієнтів в українських медіа та чому акценти на "боротьбі" і "героїзмі" не завжди доречні, спробуємо з’ясувати.

Медіа висвітлюють історію. Це факт. Чи медіа висвітлюють історію цікаво? Це хороше питання. Чи висвітлюють медіа історію правильно? Це ще краще питання. Від якості журналістських матеріалів на історичну тематику безпосередньо залежить кілька факторів: по-перше, рівень обізнаності аудиторії, по-друге, рівень розуміння конкретної історичної теми читачем після прочитання журналістського тексту. Важливо, щоб обидві функції було виконано. Чи дають собі раду з ними українські медіа, спробуємо з’ясувати.

Не випадково більшість студентів-першокурсників на кафедрах і факультетах журналістики, з якими мені досі доводилося спілкуватися про причини їхнього вибору саме цього фаху, відповідали мені як переконані ідеалісти. І схожі вони тут більше на Вудворта і Бернстайна, аніж на тих редакторів, які передусім пишаються трафіком аудиторії на свої інформаційні ресурси.

Існує стереотип, що сатира та іронія в ЗМІ неодмінно пов’язані з маніпуляцією. Адже це оціночні судження, які є неприпустимими у професійній журналістиці. Проте це не завжди так: гумор може піднімати проблему та розкривати її глибше і навіть коректніше, ніж звичний журналістський матеріал.

Історія – це невичерпне джерело тем та героїв для журналіста, а історія України – це ще й факти, овіяні міфами, забуті персонажі і нерозказана правда, яку приховували роками. Пам’ятаю, як ще в школі чекала вихідних, щоб переглянути новий епізод тоді улюбленої програми «У пошуках істини». Журналіст В’ячеслав Гармаш проливав світло на таємні сторінки історії. Цікаво, що згодом канал СТБ, який був виробником цієї програми вилучив всі україномовні епізоди з власного Ютуб-каналу і залишив тільки російськомовні версії епізодів. Але цю тему ми залишимо на потім, а нині спробуємо знайти україномовні видання, які пишуть чи розповідають про історію зрозумілою для кожного мовою.

Необов’язково отримувати медичну освіту, щоб бути обізнаним пацієнтом, який розуміє своє тіло і знає як трактувати його сигнали, бути в курсі останніх важливих досліджень, знати, як пильнувати своє здоров’я та обирати професійного лікаря. Медична журналістика цілком може допомогти знайти усю цю інформацію. Цього разу спробуємо розібратися, наскільки якісно виконує вона свою функцію у сфері висвітлення жіночого здоров’я.

У суспільстві побутують міфі та міські легенди про трансплантацію. Одним із найпоширеніших міфів є те, що трансплантація – гріх для релігійних людей. Проте, наприклад, в Іспанії на церквах можна побачити таблички з написами «Богові потрібна лише душа, органи лишіть людям». Як не згадати і міф, який межує з магією, що мовляв після трансплантації у пацієнта з'являються звички й уподобання донора. Ми дослідили, як медіа висвітлюють питання донорства і трансплантації в Україні, і на прикладі якісних публікацій виділили три кроки, як варто писати, щоби матеріал був цікавий і зрозумілий для широкої аудиторії, а тема розкрита якнайповніше.

Висвітлення питань медицини та здоров’я потребує від журналістів більшої відповідальності та уважності, ніж зазвичай. Особливо це стосується онлайн-медіа. Адже значна кількість людей, яких щось непокоїть у власному здоров’ї чи здоров’ї близьких, насамперед звертається по допомогу до інтернет-мережі. І, зважаючи на збільшення кількості онкохворих, у ЗМІ дедалі частіше звертають увагу на цю проблему. Ми вирішили з’ясувати, яких помилок припускаються журналісти, висвітлюючи тему онкології.

Щоденну данську газету «Politiken» шанують за нестандартний та унікальний дизайн, завдяки якому вона отримала багато премій: у 2010 році їй присудили нагороду «Європейська газета року», а у 2012-му вона стала найкращою у світі разом із чотирма іншими газетами в конкурсі. У чому секрет її успіху та чим вона приваблює читачів?

Такий заголовок звучить дещо дивно. Навіть абсурдно. Більшість з нас звикли вважати, що медіатизація як така, власне почалася з журналістики. Що журналістика є її осердям. Логічний ланцюжок на користь цього виглядає цілком переконливо. Медіатизація, з нашого погляду, – це інтенсифікація семіотичних потоків за рахунок комунікаційної техніки, як от преса, радіо, телебачення, інтернет. Така інтенсифікація призвела до революційного за своєю суттю перерозподілу соціальної інформації. Замість усного мовлення в структурі людського сприйняття починають домінувати інформаційні потоки, ґенеровані масмедіа. Це добре видно, починаючи з 70-х рр. ХХ ст., коли перегляд телебачення у пересічної особи міг брати 4-5 годин щоденно. Відраховуючи час на сон і роботу, отримуємо лев‘ячу пайку щоденної інформації з електронних джерел, яка за часом значно перевищувала міжособистісне спілкування.