Деякі медіа часто фокусуються винятково на зовнішності жінок у політиці, критикуючи або вихваляючи їхній вибір одягу чи кольору помади. Але вони майже ніколи не аналізують, чому певна політикиня обрала саме такий образ, який у нього меседж чи передісторія. У такому контексті макіяж може бути як звичайною протокольною необхідністю, так і символом переконань, цінностей, ідеологій.

Можна сміливо сказати, що «Divoche.media» створено жінками для жінок. Воно охоплює проблему сестринства, порушує питання рівних гендерних прав та відверто говорить про труднощі, страхи, переживання сучасних українок. В умовах війни тема фемінізму знову стала актуальною, адже хоч і з’явилися на фронті волонтерки та військові, але досі не всі посади відкриті для жінок.

Останні роки медіапростір переживає стрімку трансформацію під впливом генеративних нейромереж, здатних створювати зображення за лічені секунди. Популярність таких ШІ-картинок стрімко зростає, вони дедалі частіше з’являються у новинах, блогах та починають «брати у полон» соцмережі.

Російська влада через міжнародного телемовника RT досі активно поширює російську пропаганду у світ. Через свої матеріали журналісти різними методами формують у своїх читачів і глядачів ставлення до переговорів та мирних договорів російсько-української війни у ворожий до України спосіб.

Інструменти ШІ дедалі частіше допомагають із рутинною працею – транскрипцією, редагуванням, перекладами, субтитруванням. Та попри перспективи, використання ШІ викликає чимало запитань: про об’єктивність контенту, авторство, етичну відповідальність та вплив на довіру аудиторії. Цей матеріал – спроба простежити, як українські медіа у 2024–2025 роках адаптовують технології ШІ, як пишуть про них та наскільки критично оцінюють їхні наслідки.

Поява TikTok у медіапросторі змінила не лише спосіб подачі інформації, а й саму комунікацію між редакцією та аудиторією. Емоційні маніпуляції, кліпове мислення, швидке поширення фейків — це лише кілька проблем. TikTok відкриває нові можливості для залучення аудиторії, але разом із цим загострює старі проблеми медіаграмотності.

Ще кілька десятиліть тому церковна комунікація була обмежена лише проповіддю в храмі, друкованими оголошеннями та особистим спілкуванням із вірянами. Публічний простір Церкви майже не виходив за межі фізичної присутності громади. Проте сьогодні людина вже не може уявити своє життя без гаджета, а тому церкви не лише пристосувались до панування телефонів та інтернету, а й успішно використовують ці інструменти у служіннях. Так сьогодні навіть найменші парафії мають сторінки у соцмережах, деякі акаунти вже набирають сотні тисяч підписників на різноманітних платформах.

Дедалі частіше українські незалежні медіа звертаються до аудиторії не просто за увагою, а за реальними грошима. Те, що ще кілька років тому здавалося додатковою опцією, сьогодні стало життєвою необхідністю: донати, членство, спільноти підтримки — це не просто “приємний бонус”, а фундамент нової моделі медіа. Медіакраудфандинг перетворився на ключовий спосіб утримати незалежність і вижити в умовах війни, руйнування рекламних ринків та скорочення міжнародної допомоги.

Афганістан у кадрі Раміни виглядає тихим, вуличним, майже мирним — кав’ярні працюють, чоловіки жартують та усміхаються, жінки інколи з’являються в салонах краси. Але між цим і реальністю, де право голосу відбирають, освіту забороняють, а свободу вимірюють довжиною хіджабу, пролягла небезпечна межа. Чи не створює спецвипуск ілюзію нормальності там, де діє жорстка система обмежень?

У інформаційних потоках ХХІ сторіччя часом губляться не лише споживачі контенту, а й ті, хто його створюють. Коли спрацьовує людський фактор, і медійники помиляються, як зберегти репутацію після випадково поширеного фейку?