Коли здається, що єдиною проблемою нашого життя є росіяни, деякі українські зірки люблять про себе нагадати черговими скандалами. Володимир Остапчук – не виняток. Це ім’я ми чули не тільки по телебаченню, на радіо, на Євробаченні 2017 року, а й з приводу «голодної туси» у роковини Голодомору, публічних сутичок із колишніми дружинами, святкування дня народження дружини російського олігарха під час повномасштабного вторгнення, а із нещодавнього – сексизму щодо жінок.

Одним із засобів радянської пропаганди слугували й мультфільми. Багато з них вже дорослі нащадки часів срср й досі дають дивитися їх своїм дітям під приводом “раніше було краще”. Погляньмо, чи настільки «добрими» були витвори радянського анімаційного мистецтва і чи доречно заохочувати до них дітей сьогодні.

Проблема гендерної рівності залишається актуальною. Найбільш вразливою статтю у журналістських матеріалах є жінки.  Коріння проблеми здебільшого криється в орієнтації на аудиторію. Попри запевнення редакцій, що вони орієнтуються насамперед на молоде покоління, публікації на гендерну тематику виглядають здебільшого так, наче розраховані на людей старшого віку та консервативних поглядів. Ну і звісно сприяє стереотипізації світогляд самих авторів публікацій.

«Романтизація насилля, психічних розладів, вживання наркотичних речовин, об’єктивізація жінок та сексуалізація неповнолітніх» — неповний список того, за що критикують розробників "The Idol". Замість слави та визнання творці серіалу отримали невтішні рецензії від критиків та шквал негативних відгуків від глядачів. Що спричинило таку реакцію на один із найочікуваніших серіалів літа-2023 – розбираємось у матеріалі.

Жанр true crime був і є вельми популярнішим в медіа. Щороку з’являються нові книги, документальні фільми, подкасти і телешоу, присвячені історіям реальних злочинів. Однак, разом із популярністю зростає також критика та занепокоєння. Зокрема багатьох цікавлять питання щодо етики використання реальних трагедій для розваги і потенційну шкоду, заподіяну жертвам злочинів та їхнім родинам.

Важливим складником російсько-української війни стала ідеологічна пропаганда. Так, образ сучасного російського солдата виник як логічне продовження образу солдата радянського. Культивування ідеологічного міфу про «другу армію у світі», непереможність та сучасність російської армії сприяла потужній інформаційній кампанії, націленій на внутрішнє та зовнішнє споживання.

Межа  між мок’юментарі та псевдодокументалістикою досить тонка, та все ж її вкрай важливо розуміти для того, щоб говорити про передачі на кшталт “Містичної України”. Мок’юментарі – це жанр телевізійних шоу, у яких вигадані події знімаються у форматі документалістики, але завжди передбачається сатира, гумор – і глядач знає, що факти з шоу не слід сприймати всерйоз. Псевдодокументалістика натомість не ставить перед собою мети розсмішити глядача – вона тільки оперує маніпулятивними наративами і відвертою вигадкою та брехнею.

Телеграм-канал «ТрухаУкраина» несвідомо допомагає російським медіа в інформаційній війні. Публікуючи відео без будь-якої перевірки, автори каналу дають добру поживу російським ресурсам, що спеціалізуються на дискредитації українського інформаційного поля.

Тулсі Габбард — американська політикиня та член Демократичної партії. Представляє виборчий округ штату Гаваї. Тулсі — Майор Національної гвардії США та ветеран Іракської війни. Балотувалась у президенти США як кандидат від Демократичної партії. Була противницею Барака Обами, сьогодні ж активно критикує Джо Байдена та його політичний курс. Зачасту з’являється на телеканалі Fox News. Вважається, що […]

Росія створила чітку картину добра і зла для своїх громадян, але для західних споживачів традиційних методів недостатньо. Між пропагандою для іноземних споживачів і росіян є суттєва різниця – якість. Тож з початку повномасштабного вторгнення російським пропагандистам довелося створювати краще продуману й більш реалістичну картинку, яка б змогла переманити на свій бік хоча б якусь частину європейців.